В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Із 16 співробітників редакції 14 були свідомими українцями, членами Відділу, найактивніші з них Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Зібер, П. Чубинський.
Було встановлено контакти з науковими центрами слов’янських країн Європи.
На Міжнародному Географічному конгресі в Парижі (1875) «Труды этнографическо-статистической експедиции» П. Чубинского здобули медаль II класу, а Російським Географічним товариством були відзначені золотою медаллю.
За два роки Відділ попри обмежені матеріальні засоби зібрав 1000 друкованих видань, цінну колекцію з географії та етнографії, плекав надію на відкриття бібліотеки й музею.
Члени Відділу і його фундатори М. Юзефович, помічник куратора Київської навчальної округи, та В. Шульгин, редактор «Киевлянина», запеклі великодержавники за переконаннями, повели боротьбу проти Відділу, в якому взяла гору «українофільська партія».
Юзефович написав статтю з обвинуваченням Відділу, що не була видрукована лише завдяки Києвському генерал-губернато-рові О. Дондукову-Корсакову, який опікувався цією інституцією і не хотів, щоб на неї падала тінь.
Юзефович після невдалої спроби опублікувати статтю вдається до політичного доносу, надіславши до Петербурга записку «О так называемом украинофильском движении». Тавруючи цей рух як «австро-польську інтригу», він звертав увагу властей на «тенденциозные издания» українською мовою, зокрема, на перекладі повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» як спробу протиставити «малороссийское наречие» «великорусскому языку», звинувачуючи в політичних гріхах чільних діячів Південно-Західного Відділу Російського Геогр. річного Товариства та газети «Київський Телеграф», Юзефович назвав цілу низку прізвищ найактивніших «українофілів».
Ці явні й таємні доноси викликали занепокоєння офіційного Петербургу. 27 серпня 1875 року «в виду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания молитвенников на малорусском язике» цар Олександр II велів створити «особое совещание» «для всестороннего обсуждения этого вопроса» на чолі з Міністром внутрішніх справ Тимашовим, до якого ввійшли міністр народної освіти Толстой, головний начальник III відділу Потапов, обер-прокурор синоду і таємний радник Юзефович.
Вихідним робочим документом стала згадана записка Юзефовича. На її основі, зокрема, шеф жандармів розпорядився занести до «Алфавіту» (реєстр неблагонадійних, що вівся у III Відділі) «Драгоманова, Чубинського, Куліша, Білозерського, медика Носа, Кониського і взяти до відома Мочанова». До матеріалів комісії було долучено справу Косача-Лободовського про масове розповсюдження в Новоград-Волинському повіті літератури українською мовою.
Волосний писар М. Лободовський (автор перекладу повісті «Тарас Бульба») одержав цю літературу від голови місцевого з’їзду мирових суддів і посередників Петра Косача. Було також з’ясовано, що Лободовський «состоит под особым покровительством Драгоманова и Косача». Справник наказав зібрати всі книжки, скласти їх список і представити до начальства. Було конфісковано 158 примірників (28 назв), з-поміж яких: «Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Перебендя», «Наймичка» Т. Шевченка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Сіра Кобила», «Орися», «Лысты з хутора» П. Куліша, «Запорожці» і «Рибалка Панас Круть» І. Нечуя-Левицького, твори О. Сторожвнка, «Байки» І. Крилова та «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя в українських перекладах.
Новоград-Волинський справник доносив губернаторові, що «главними агитаторами» були Косач і його дружина, сестра колишнього професора Київського університету Драгоманова, які «по образу жизни своей старались уводить по каждому шагу хлопоманию, сближаясь исключительно с низким классом народа». Косача звинувачували в — ому, що він прийняв на службу Лободовського і постачав йому літературу.
Справу Косача-Лободовського було використано як один із зручних мотивів для заборони українського слова. Позиція комісії, а отже, і найвищих офіційних кіл, зводилася до того, що «вся литературная деятельность так називаемих украинофилов должна бить отнесена к прикритому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целостность России. Центр етой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве». Ширення книжок і просвіти народу українською мовою було витлумачено як маскування далекоглядної мети — «возвести простонародное наречие Южной России на степень литературного язика, как посредством переводов на оное Произношений русской и иностранных литератур, так и издание оригинальных сочинений».