Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Знаю: все це безглуздо але я маю пройти цей шлях до завершення знаю це самопожирання але воно належить тільки мені тому не можу нарікати на інших провалююсь у сон який більше схожий на необхідність фізичного спочинку в ньому нема сновидінь невиразна хаотична дійсність без кольору подій звуків і пам’яті небуття не добре не погане не довге не коротке яке є ні приємним ні важким його відчуваю лише втому яка повільно покидає тіло неквапно відпускає спершу ноги руки потім клітини кров і свідомість заспокоюється мій сон це відсутність себе у всьому навіть у собі дивний і водночас неприємний стан коли вже не відчуваєш себе свою внутрішню непогамовність стає трохи лячно так минає довга-довга ніч так триває виснаження так триває до ранку.
Провалююся в сон, коли всі прокидаються, коли новий щойно народжений день несміливо наповнюється першими звуками, що поступово переростають у гамір і шум.
Телефонують. Голова розколюється від недосипання (ліг дуже пізно).
— Покличте бабу Маґду, — каже незнайомий, стривожений голос.
Я зараз здурію. Набираюся терпіння та намагаюся бути ввічливим: вона виїхала ще півроку тому; мені намагаються доводити безглузді речі, що цього не може бути; я зриваюся я — кричу — я стаю навіженим:
БАБА МАҐДА ТУТ БІЛЬШЕ НЕ ЖИВЕ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЮ КВАРТИРУ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕЙ БУДИНОК! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕ МІСТО! І ЦЕЙ ТЕЛЕФОН ЇЙ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ! І ВАШІ ПРОБЛЕМИ її БІЛЬШЕ НЕ ХВИЛЮЮТЬ!
— Ппііііііі, — кинули слухавку.
Після 10-ї заглянув в Інтернет-клуб, що на вулиці Стельмаха, відкрив свою електронну скриньку, але повідомлень нема, лише один спам. Після того, як Оля вилетіла в Бельгію, вона жодного разу мені не написала. Спершу в мене пропав був настрій, але потім, коли я вийшов на вулицю й пішов додому, раптом зрозумів звичайну річ: вона, мабуть, дуже зайнята й не має часу витрачатися на листування. Мабуть, Оля — серйозна людина, якщо так затято не відповідає. Всередині мене шкребуться кішки, але шепочу собі: це на краще, все вирішилося саме собою; не потрібно висовуватися, все минеться. Вона чекає — чекає, коли я здамся. Зізнаюся собі: все ж таки нестерпно усвідомлювати, що між нами все припинилося. Я знаю: що непослідовний непослідовний і завжди непослідовний наші мотузки що зв’язували наші тіла й душі обрубав ніби сокирою повернувши себе й свою волю у звичне русло я хаотичний та алогічний я гидкий собі я скоро дійду до ручки.
Ти не можеш собі уявити, наскільки мені зараз важко. Я зараз впаду на диван і лежатиму, як колода. Лише питиму сухе вино, питиму великими склянками. Безмовними очима дивитимуся на книги й нічого не відчуватиму. Більше не можу так жити, мені навіть нестерпно думати про мої однотипні дні. Я хотів би жити по-іншому, можливо — знову народитися, в інших умовах, в інших батьків, в іншій країні. Щоб все почалося спочатку, ніби після Потопу. Я розумію, що зараз говорю не я, а моя незахищеність, яка взяла над моєю волею гору. Я розумію, що завтра все минеться й повернеться у звичне русло.
Ніколи б не подумав, що наше листування матиме такий симпатичний шарм ретроспективи; не забуду як ти виглядаєш шкіра твоя наповнена душею крові й молока мої пальці як тихі прочани що блукали пругким рельєфом а тепер вони осиротілі ридають тримаючи спогад із чорними рядками в листах твоїх я оживаю давній неспокійний розростається небо радісне й безмежне немов тоді коли дивилася в нього гарячими і рідними очима коли я перестав почуватися сиротою.
Кожен лист твій був непідвладний теперішньому та його безперервному плинові; в ньому борюся із застиглістю, яка наповнює тижні й місяці, наповнює мою квартиру, в яку повертаюся втомлений від отого ілюзорного й химерного світу. Протягом дня він нагадував про себе усілякими зобов’язаннями, спілкуваннями, розмовами й дискусіями, люб’язностями й міркуваннями, випадково почутими чемними фразами «як справи?», «донька вже здорова?», «вигідно продали дачу?». З усіма ніби несправжніми потисками правиць — товстеньких й кістлявих, спітнілих і сухих, як наждачний папір… панібратських кивань головою здалеку, від чого одразу звідкись з’являється вайлуватий розхристаний голос «старий, привіт, може по сто?»… з усіма отими витріщеними й тупими оченятами студентів-аграріїв, які в задниці бачили те, що їм викладаю, зрештою, з історією, політологією, етикою й довбаною естетикою, не кажучи про логіку та іншу маячню.
Коли приходили від тебе листи, я ніби віднаходив світлу стежку в темному непроглядному коридорі своєї виснаженої самотності, в якій блукають п’яні привиди моїх докорів сумління, що все так по-ідіотському скінчилося на тому зимовому перевалі, що відпустив тебе додому — що існують жорстокі гори, де живуть зовсім інакші люди, ніж тут, у Києві, де лунає інша мова і в підворіттях бігають за голубами інші діти. Хто може знати про справжні причини подій? Може, той, хто завжди сумує? Може він, спостерігаючи за собою в дзеркалі, вже бачить чорні хмари прийдешнього, які над ним нависатимуть? Знаю: очі мої сліпі очі мої безпорадні як два випадкових кристали на дитячих долонях із якими нема що робити.