Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Пригадую, в далекому дитинстві: моя сім’я жила в невеликій кімнаті старої комунальної квартири з високими стінами. До батька вечорами приходив наш сусід, шістдесятилітній лисий інженер Григорій Линько, який хворів на бронхіальну астму (його жахливий кашель я часто чув серед ночі через стіну); він приносив під пахвою шахівницю і вони до глибокої ночі любили провести до десяти партій, а я, нудьгуючи, ходив біля них, деколи брав бавитися побиті фігури, поки не почнеться нова партія; одного разу серед фігур я помітив його балончик-інґалятор, який одразу припав мені до вподоби, і, непомітно вхопивши його, побіг гратися ним у загальний коридор до інших дітей; інґалятор забрали старші хлопці; я просив, благав повернути, а вони дражнилися і врешті-решт утекли з ним на двір; через півгодини в Линька почалася задуха. Батько мене жорстоко лупцював, трусив мною, вхопивши за плечі, ніби ненормальний, наче це могло змінити ситуацію. Матір також сварила; приїхала швидка; білі халати; після цього Линько при першій-кращій нагоді завжди ніби жартома бив мене по потилиці: деколи легко, а деколи боляче.

Тільки тепер я задумуюся над тим, які тортури переживав тоді Линько, у нашій кімнаті над шахівницею, хапаючись тремтячими руками за горлянку, розриваючи на собі верхні ґудзики сорочки, яка заважала йому дихати; батько вночі сказав матері — його слова пам’ятаю досі — «я боявся, щоб він не перерізав собі горлянку». Пригадую перелякані очі того нещасного і не відчуваю більше до нього ненависті за його болючі стусани та удари по потилиці, якими він мене щоразу переслідував; пригадую його російські матюки, які він привіз із далекої Тюмені, зі слівцями «гадьониш», «щєнок», «уродиш», «ублюдок».

Що там казати: дитинство пройшло в обломі. До того часу, коли я поступив на філософський факультет Київського університету, мій батько остаточно з’їхав у потрібному напрямку — у царство вічного похмілля, куди його забрала остання осінь Радянського Союзу; все своє життя він подарував хімічному заводові, якому віддав енергію юності, молодості, зрілості, мрії та надії, отримавши натомість, не враховуючи щомісячної норми молока за шкідливість, рак головного мозку, а перед тим — два десятиліття жахливих фізичних мук: спершу він осліпнув на ліве око, потім почав глухнути, потім посипалося волосся — несподівано, цілими пучками, потім почало ломити в кістках; майже щовечора його бездиханне тіло приносили додому невідомі люди, від яких тхнуло дешевою забігайлівкою. Невідомі люди, як я зрозумів трохи пізніше, чіплялися до матері і вона інколи пирскала зі сміху. Одного разу високого телепня з рудими вусами я застав у батьківській спальні, і, приставивши до його горла виделку, вигнав голим із квартири. Відтоді невідомі люди більше в нашій квартирі не затримувалися, бо я був готовим на все і часто уявляв, як заганяю кухонного ножа в черево довгого типа з рудими вусами.