Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

«Тоді було б не уникнути арешту будь-де, окрім Коні-Айленду, — подумалось їй. — Поза всякими сумнівами». Але найбільше враження на неї справило те, що важко було виразити словами: місто виглядало набагато більшим. Воно гуділо й гриміло довкола неї. Воно вібрувало. З кожним подихом вона відчувала його неповторний, фірмовий смак. Жінки, що перед готелем чекали на таксі (і з бретельками напоказ, і без), були суто нью-йоркськими жінками; швейцари (цілих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкірих, а один, вона помітила, був навіть у тюрбані) були суто нью-йоркськими таксистами, але всі вони були… іншими. Світ забіг уперед. Це відчувалося десь так, ніби її Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якійсь вищій лізі.

Вона ненадовго затрималася посеред вестибюля, дістала з кишені черепашку, щоб заспокоїтися. Ліворуч від неї розташовувався салон. Там сиділи, балакали дві жінки, і Сюзанна задивилася на них, не вірячи власним очам, як високо в них були оголені ноги, що стирчали з-під коротких спідниць (та яких там спідниць, ха-ха). І це ж були не тінейджерки, не якісь кралечки з коледжу, цим жінкам було щонайменше за тридцять (хоча вона мала підозру — їм могло бути й за шістдесят, хтозна, як далеко могла просунутися наука за останні тридцять п’ять років).

Праворуч була невелика крамничка. Десь поза нею, у закутку, щось благословенно знайоме награвало піаніно — «Ніч і день»,[27] — і Сюзанна здогадалася, якщо вона піде на звук, то побачить там багато шкіряних фотелів, багато іскристих пляшок і джентльмена у білому смокінгу, котрий радий буде їй прислужитися, навіть якщо зараз усього лишень перейшло за полудень. Від усього цього їй стало зовсім гарно на душі.