Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— Ага, к чортам його, того хлопця! — скрикнув Матс і, ще не встигши перестати рюмсати, почав усміхатися. Щось таке, ніби божественно дитяче, було в його посмішці. Сюзанні від неї стало печально й водночас хороше. Їй схотілося зробити Матсові ван Віку щось приємне.

— А твої запори?

— Що?

— Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, — промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. — Ти коли зазвичай ходиш?

— Отрасу після снітанку.

— Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… Матурин, і охота в тебе пропаде до наступного ранку.

— Матурин.

— Правильно. А тепер катай.

— А мені не можна взяти собі sköldpadda?

— Ні, не можна. Іди собі.

Він зрушив місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.

— Мапуть, я її таки заперу, — промовив він. — Мапуть, вона належить мені по праву.

— Цікаво побачити, як тобі це вдасться, — це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: — Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.

Лукавий вираз не зник з його обличчя. Не хитруй з хитруном, — ніби промовляв він.

Так принаймні здавалося Сюзанні.

— Матс, Матурин, — промовив він. — Матурин. Матс. Розумієте?

Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: Калья — Каллаген.