Таємниця зміїної голови

Галка відразу піднесла руку, мов у школі.

— Кажи, — кивнув Данило.

— Слухайте, а ці двоє, пані Крук і той її Карлик, теж не знають, де шукати скарб, правильно?

— Навряд чи вони знають більше від нас, — погодився хлопець. — Напевне, так само застрягли на ребусі, який загадав помираючий розбійник. Ага, тут же не всі знають! — згадав він і повторив спеціально для Галки з Льонькою: — Товариш Устима Кармелюка, розбійник Михайло Ружич, перед смертю вказав місце, де заховав діамант князя Козицького. І звучить ця загадка так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою».

— Справді, тут сам чорт ногу поламає, — погодилася дівчина з кісками. — Тоді чому ж вони так напосілись на вас? Обклали просто, пастку влаштували…

— Думаю, Галко, ми заважаємо їм уже тим, що знаємо про їхні наміри знайти Зміїну Голову, — пояснив Данило. — У них є свої плани. Бог його знає, як далеко вони готові зайти. Чули ж — у Києві ці люди дуже впливові. Отже, мають можливості перешкодити планам мого тата. Їм же не вигідно, аби тут, у Подолянах, хтось щось починав і знайшов розбійницький скарб швидше за них.

— Він взагалі існує? — скептично поцікавився Льонька. — Ти покликав, ми приїхали. А воно все виявиться місцевою казкою…

— Ти згадай, скільки сотень років у твоєму рідному містечку шукали козацький скарб! — парирував Данько. — А забув — дід нагадає, коли трошки оговтається! Теж ніби цікава казочка, а почали копати, де треба, ось і маєш… Тим більше, діамант таки існує. Здається, я навіть знаю, де його заховали.

Після цих слів довкола запала дзвінка тиша. П'ять пар очей втупилися в Данила Ланового. Якби поглядом можна було пропекти, хлопця пропекло б наскрізь відразу з п'яти боків.

— Ти… ти серйозно? — Вухо навіть перейшов чомусь на шепіт. — Тільки піти й узяти?

— Ну, якби ж усе так просто, — трошки зніяковів Данько. — Я не те, щоб знаю… Швидше здогадуюсь. Ось послухайте уважно, — він розгорнув аркуші, розрівняв на коліні. — Я тут прочитав уважно статтю, де ця історія описана. Дещо намалював. Трошки покреслив… Словом, довго не говоритиму, лише деякі свої висновки. Спершу — коли смертельно поранений Михайло Ружич говорив розбійникові Охріму Куцому, що вхід до скарбу — через Змію, він напевне мав на увазі ось цю печеру.

Всі дружно повернулися в потрібний бік.

— Сто процентів, — погодився Вухо. — Печера Змія. Без варіантів.

— Отже, — повторив Данило тепер уже — швидше для себе, аби закріпити свої здогади, — десь там, під землею, є якісь двері. Тобто — вхід. Він виведе нас до місця, де Ружич сховав діамант, котрим колись володів та пишався його лютий ворог, князь Козицький. Це підтверджують його слова: «Далі під землею». Тобто, — тепер Данило почав говорити повільно, зважуючи кожне слово, — якщо спуститися в печеру та знайти двері чи просто прохід, який відкриває жіноча рука, далі треба йти підземним ходом.