Таємниця зміїної голови

Недовго йти від станції до самого селища.

Поки рухалися, Данилові та Вухові все ще було незатишно ловити на собі цікаві погляди всіх зустрічних. А решта, включно з самим страусом, уже звикли до загальної, нехай не зовсім здорової, уваги. Тому й не зважали. Футбол виступав попереду, гордо збиваючи хмарки пороху своїми цибатими ногами. Інші йшли за птахом, мов почет.

Щойно повернули на околицю Подолян, як перед гостями відкрився замок Козицького в усій своїй красі. Вухо раптом зупинився, лунко ляснув себе долонею по лобі. Так, що аж сам зойкнув від болю. Його новий друг страус відразу ж повернувся на звук, почав крутити головою, шукаючи — хто ж образив власника таких чудових вух?

— Ти чого? — здивувався Данило.

— Згадав! — радісно вигукнув Вухо.

— І для цього треба собі влаштовувати струс мозку? — насмішкувато поцікавилася Галка.

— Що ж ти таке згадав? Кажи! — поквапив Льонька Гайдамака.

— Жора! Ну, директор музею, Сокирко!

— Жора, директор, і що далі? — не зрозумів Данило.

— Намети в нього є! Спальники — так само! Він недавно придумав клуб чи щось таке. «Слідопит» називається. Виходити з наметами на тиждень, жити в лісі, розкопки проводити. Минулого року автомат німецький знайшли, іржавий… Тепер у музеї, під склом…

— До чого тут автомат?

— Автомат ні до чого! Намети в Жори можна позичити! Бо в нас удома нема, а шукати зараз по всіх Подолянах — замучимось.

— Ідея реальна, — погодився Данило. — Ось тільки як ми її реалізуємо? Приходимо такі: оп-па, дайте нам пару наметів, Георгію Дмитровичу, бо хочемо в лісі переночувати?

Дід Гайдамака кахикнув. Коли вся ватага повернулася до нього, старий розгладив вуса.

— Дітвора… Забули, що я у музеї працюю. Хай і сторожем. Тільки ви вже знаєте, що сторожем я був не завжди. Але то — таке… Зараз я про цього вашого Сокирка… Начуваний про нього. Активний, старається, фонтан ідей, за справу вболіває. Навіть у газетах про нього пишуть, по телевізору показували. Є привід познайомитися з колегою. Гарну ідею підкинув, вухатий, молодець!

Старий поплескав рудого по плечу. Навіть хотів легенько торкнутися вуха. Та страус тут-таки загрозливо посунув на діда, клацнувши дзьобом.

Дід жартома підніс руки догори:

— Здаюся, здаюся! Бач, хлопче, тепер ця пташка може й тут лишитися, з тобою!

— Ніхто ніде не лишиться! — тупнула ногою Галка, ревниво зиркнувши на зніяковілого Вуха.

— Та ходімо вже! — поквапив Данило.

Прийшли вчасно — ворота замку саме відчинялися для перших відвідувачів. Коли у двір зайшов страус, чоловік у формі охоронця навіть схопився за припасований до пояса гумовий кийок. А наглядачка тітка Люба голосно зойкнула — луна відбилася в стінах. Проте, як уже повелося, дуже швидко перший подив змінився на доброзичливу цікавість.

— Це ж звідки він такий взявся? — тітка Люба навіть спробувала торкнутися птаха рукою.