Таємниця зміїної голови

Вся компанія почала гудіти у п'ять голосів. Богдан, Льонька, Вухо, Галка та Варвара показували один одному свої руки, мірялися ними, щось комусь доводили. Так, що аж страус звернув увагу на цей вселенський гармидер. Вирішив птах — щось сталося, тому забігав довкола табору, почав вимахувати своїми куцими крилами, клацати дзьобом, ніби долучаючись до загальної суперечки.

— Тихо, тихо! — вигукнув нарешті Данило на повну силу легенів. — Аж пташку он перелякали. Ми так зараз усі пересваримося та переб'ємося, в кого рука тонша! Це ж тільки початок! Ми ж не знаємо, як саме можна відчинити двері! А головне — де вони?

— У печері! — заявив Богдан, рвучко звівшись на ноги. — Гайда!

— Куди гайда? — здивувався Данило, тоді не стримався — додав у риму: — Балда! Ти ж був усередині! Знаєш хоч, де шукати?

— Сам балда! — огризнувся Бодя, та все ж таки знехотя знову опустився на траву.

— Є якісь ідеї? — знову поцікавилася Галка.

— Вухо, ти сам скільки разів у печері бував? — повернувся Данько до рудого.

— Ну, так… Десь разів зо три, — зізнався нехотя той.

— Ага! — Богдан переможно тицьнув на нього пальцем. — А заливав, заливав! Сто разів проходив, двісті! Знаю Змію, як свою хату!

— Потім поговорите, хто з вас більше бував у підземеллі, — закликав хлопців Данило. — Так чи інакше, Вухо місцевий. Спускався туди частіше за тебе, Бодя. І напевне може пригадати, як вона виглядає зсередини.

— Нічого особливого, — сказав Вухо. — Ось так зміїться прохід, — він показав рукою жест, схожий на рух плазуна. — Потім вихід у таку округлу залу і далі на протилежний бік. При бажанні не заблукаєш.

— Колись же можна було, сам казав…

— Нам розказували, що раніше тут, під землею, справді існував здоровенний лабіринт. Хто знав ходи та переходи, міг ось сюдою залізти, а вийти взагалі кілометрів за п'ять звідси. А ті, хто дороги не знав, легко плутали. Навіть, — Вухо зробив великі очі, — кружляли під землею та помирали від утоми, голоду й спраги! Скелети знаходили, але то давно.

— Про все це та навіть більше я вчора теж трошки почитав, — кивнув Данило. — Тутешні підземелля та лабіринти багатьох згубили. А врятували ще більше народу. У різні часи там ховалися від переслідувань жорстокої влади не лише її противники — цілі сім'ї виживали. І ось про що я подумав: цікаво, чому за весь цей час ніхто з тих, хто опинявся під землею та кружляв лабіринтами, не знайшов отих дверей, на які вказував Ружич? Навіть замкнених?

У відповідь — тиша. Данило знову обвів усіх уважним поглядом.

— Знаєте, чому? Тому, що від самого початку потрібний прохід був замаскований під завалений породою підземний коридор! Це Ружич сам так придумав!