Таємниця зміїної голови

Хлопці довели діда Гайдамаку до Рудиків додому. Передали його з рук в руки мамі близнюків, яка ще й висварила обох: втягнули у свої незрозумілі ігрища літню людину. Не стала їх держати вдома, почала біля діда квоктати. А Данила з Вухом та Варкою просити особливо не треба: прихопила рудючка з собою усе, що новий командир попросив, і всі троє забралися геть.

Коли дійшли до турбази, зрозумів Данько — не помилився. Неподалік на стоянці біля машини стовбичив Карлик. Незмінні плямисті штани, незмінна кепка накривала лису голову. Трійця ковзнула по ньому поглядом, а лисий вдав, ніби переміщення трьох друзів його зовсім не обходить. Стоїть собі і стоїть, стояти під пекучим сонцем не заборонено…

Богдан тим часом у чотирьох стінах справді занудився. Спочатку зрадів, що його нарешті звідси витягнуть. Та коли почув, якою ціною — вперся.

— Знаєш що, Лановий! Сам одягай дівчаче плаття! І взагалі, де я таке волосся візьму, як у Варки!

Чекав Данило такого вибрику. Був готовий, тому сказав спокійно:

— Інакше ти не вийдеш непоміченим, Бодя. Вікна наші виходять просто у двір, де стоїть на варті той Карлик. Вибратися з іншого боку не вийде. Бач, цей корпус так стоїть, що як не обходь, все одно буде видно знадвору. Потерпиш трохи. Або тут сиди, ніхто ж не проти.

— Я проти! — гаркнув Богдан.

— Тоді не викаблучуйся. Зараз Варка перевдягнеться у ванній. Одягнеш її сарафан. А на голову — кепку з козирком. Вона її спеціально взяла, аби під неї волосся вкласти. Все продумано, чуваче.

— А сама Варка?

— За якийсь час вийде звідси теж. Уже по-іншому вдягнена. Я тобі гарантую, Карлик усіх дівчат та хлопців, які тут живуть, не знає. До того ж є такий момент: дуже скоро сонце почне світити йому в очі. Отже, він толком і не розгледить, хто вийшов з корпусу. Головне — аби не ти!

Богдан Майстренко міг, звичайно, ще довго сперечатися. Та правий Данило Лановий був в одному: часу на це немає. Хлопець скреготнув зубами, насупився, та все ж пересилив себе.

— Умовили… Давайте ваше дівчаче барахло…

— Сам ти барахло! — несподівано образилася Варка. — Ось будеш тут сидіти до неділі!

— Та я не те хотів сказати… — знітився Богдан, не хотілося з рудючкою отак сваритися. — Я, в смислі… Ну, ви хоч мій одяг візьміть…

— Без штанів не залишишся, — пообіцяв Данило.

Уже коли Бодя, сопучи та скрегочучи зубами, натягнув на себе Варварин сарафан, зрозумів Данило — авантюра це все. І халтура. Адже був Майстренко на півголови вищий за дівчину, ширший за неї в плечах, а її сандалі взагалі виявилися тісними, бідака пальці підібгав. Повернувся клишоного до хлопців, розкинув руки.

— Оце так я піду? Лисий випасе! Зуб даю — відразу випасе!

Справді, якщо Варка навіть здалеку, в простенькому сарафані, сандалетах та навіть кепці з козирком виглядала зграбно, Богдан був схожий на опудало. Звісно, Данило йому цього не сказав. А Вухо перехопив його погляд — і вчасно стримав сміх.

— Значить, так зробимо, — промовив Лановий. — Крім цього великого перевдягання народів іншого виходу в нас нема. Роздивлятися нас лисий Карлик навряд чи буде. Двоє хлопців та дівчина зайшли в будинок. Та ж сама компанія вийшла. Чомусь я підозрюю: наш сторож не надто розумний. Додайте спеку. Ну, він тут, на відкритому сонці, не першу годину стовбичить. Та ще й не підемо ми, а побіжимо!