Таємниця зміїної голови

— Чому — побіжимо? — не зрозумів Вухо.

— Чому б ні? Ми ж діти для них! От захотілося нам побігти! Знімай сандалі, Бодя! Вискочиш першим, рвонеш вперед! Босий!

— Думаєш, спрацює? — Богдан недовірливо глянув на Данила, тоді з сумом — на свої покривлені ноги.

— Знаю! — впевнено промовив той.

Хай там як — Богдан скинув тісні дівчачі сандалі з полегшенням. Саме тут з'явилася Варка з ванної, зовсім на себе не схожа. Зозулясті шорти до колін, кросівки, волосся закручене на голові в якийсь дивовижний вузол. Оцінила хлопчачі старання, мовчки показала великого пальця. Від такого визнання Богдан трошки відтанув, це навіть сили йому додало…

Уже за кілька хвилин Роман Карлович на прізвисько Карлик, котрому справді набридло шпигувати за малолітками просто неба, під неймовірно пекучим липневим сонцем, побачив дивну картину. Навіть не зрозумівши, що все побачене — простенька вистава, розіграна спеціально для нього.

Спочатку з корпуса на ґанок вискочило дівчисько в сарафані. Наче те ж саме, що не так давно сюди разом із хлопцями заходило. Все те ж саме: кепка дурнувата, платтячко простеньке, в горошок, тільки чомусь боса. Зістрибнула з ґанку і побігла повз нього. Дивно якось бігла: пригнулася, голова вперед, руками загрібає — наче кролем пливе. Карлик навіть очі рукою прикрив від сонця, та швидше для порядку. Не збирався він дівчину роздивлятися. Не вона його цікавила, а хлопчина зниклий. Того, хто їхню розмову підслухав, вони з пані Крук якраз добре розгледіли, Карлик його з тисячі впізнає.

Пробігло-пропливло дівчисько повз нього. Тим часом за нею на ґанок інші двоє вибігли. Рудий вухань, брат її. Та цей, другий, київський, надто мовчазний, з розумними очима. Обоє щось вигукнули розхристаній дівчині навздогін, а тоді, не змовляючись, замахнулися та жбурнули в неї сандалями. Мало не влучили, хвацько пуляють! Вона на мить зупинилася, підхопила свої сандалі — тільки курява за нею помела…