Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
— Отут, — трошки подумавши, Вухо вказав своїм світловим пучком, мов шкільною указкою.
Їхні голоси лунко відбивалися під склепінням підземної зали.
— Точно?
— Хоч — перевір сам.
— Добре, — Данило почухав потилицю. — Далі там нема ніяких таких ось залів чи просто тупикових коридорів?
— Нема, — відповів замість нього Богдан. — Стіни кругом рівні, ходи місцями навіть дуже вузькі. Розвернутися можна тільки тут.
— Не густо, — мовив Данило. — Два ходи. Обидва — завалені. Я тут подумав — а раптом наші оці двері десь далі і теж завалені? Тоді ми нічого не знайдемо.
— Але і Крук з Карликом — теж! — зауважив Богдан.
— Чого ти радієш? Ми нічого не знайдемо — тобі ж гірше! Так, спокійно, — Данило загасив ліхтарик, навіть для більшого ефекту темряви заплющив очі. — Подумати треба.
Поки він стояв отак посеред зали, інші розбрелися в різні боки, зазираючи в ходи та старанно вишукуючи щось на стінах. Нарешті Данило ввімкнув свій ліхтар знову.
— Чуєш, Вухо?
— Гов! — озвався той.
— А ти хоч приблизно знаєш, де ми зараз?
— У печері. Під землею.
— Не смішно, чуваче. Над нами що?
Вухо, заскочений таким питанням, повернувся на середину зали. Став обличчям до стіни. Покрутився довкола своєї осі. Помахав руками, пожував замислено губами. Нарешті впевнено поставив ноги на ширину плечей, правою рукою показав на галерею, котра вела до виходу.
— Якщо там — протилежний бік урочища, то отам, — він перемістив правицю ліворуч, націливши жовтуватий промінь на отвір у стіні, — завалений хід до лабіринту. Якщо його колись розкопають, то…
— Куди цей лабіринт виводив? — перервав його Данило.
— Лабіринти кружляють. Хоча нам хтось якось на якомусь уроці в школі казав: той лабіринт мав усе ж таки кілька виходів. І всі вели туди, далеко за Подоляни.
— У бік замку?
— Ні, — впевнено заявив Вухо. — Замок у нас, здається, десь там.
Рука його перемістилася ще лівіше. Тепер жовтавий промінь показував на інший отвір.
— Це ж там я ховався! — вирвалося в Богдана.
— Чекай, чекай, — Данило знову намагався не втратити потрібної думки. — Слухайте, якщо замок Козицького — в тому боці, то значить, оцей хід може вести саме до нього. Те, що треба, ні?
— Там завал, — сказав Богдан. — Нема ніяких дверей.
— Ось це ми зараз і перевіримо. Бо не такий дурний був інженер Ружич, аби ось так запросто хтось міг випадково знайти його потаємний хід.
Данило першим зайшов у отвір. Постояв, обмацав все довкола променем. Світло вихоплювало лиш кам'яний моноліт. Шорсткі стіни, брила в глухому куті. Наглухо завалений прохід.
Не бажаючи вірити в те, що вони програли, ледь не почавши гру, Данило обережно пройшов уперед. Дійшов до завалу. Пальці пробіглися по холодному каменю. Нічого навіть не натякало на те, що десь тут може бути старанно замаскований майже дві сотні років тому прохід.
Аж раптом рука завмерла. Щось незвичне майнуло в світлі ліхтаря.
Данило знову присвітив, тепер уже придивляючись уважніше.
Так і є. Отвір у стіні.
Невеличкий. Зовсім вузький. Якби не знати, що шукати, ніхто б на цей отвір навіть уваги не звернув.
Торкнувся Данило краєчка отвору пальцями. Правда, сюди тільки тонка рука пролізе. Але — пролізе! Бо не дарма ця дірка між щільно складеними каменями тут залишена.
Перша думка — там, усередині, може сидіти якась підземна гидота. Ухопить за руку — гаплик. Та поки голова так думала, рука сама ковзала все глибше в отвір.
Пальці щось намацали. Чи гострий камінчик. Чи важіль. Зручно взялися, потягнули на себе. Данило напружив руку.
Скрикнув вражено, коли невидимий важіль подався, кілька каменів випало зі стіни та відкрили в ній темний холодний прохід.
Ось вони — двері!
Розділ 25
У якому наші герої йдуть під землею
Чотири ліхтарики світили всередину вогкої пройми.
Хлопці стояли на місці, нерішуче топталися. Здається, ось вона, перша перемога, перший крок до скарбу. Отже, вони на правильному шляху. Але все ж таки щось утримувало всіх від занурення в морок.
— Як це воно так… — вимовив нарешті Вухо, аби не мовчати.
— Нічого не видно, — зауважив Данило. — Сюди треба спеціально спускатися, вивчати… Думаю, там закони фізики… Ружич інженером був усе ж таки, хоч і самоуком… Коротше, він усе так зробив, аби ця стіна не порушилася навіть випадково.
— Слухай, рудий, а тебе й справді ось зараз більше нічо не цікавить? — озвався з темряви Льонька. — Стоїмо тут, як ці… стовпи кам'яні…