Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Дрібниці… — Ігореві знову захотілося плакати. Чисто тобі дівчина сентиментальна! — Спасибі тобі.
— Ну годі-бо.
— Я не чекав удару, а він в піддих…
— Гаразд. — Пащенко бачив, що Ігор намагається виправдатися, і не хотів терпіти приниження друга. — На суді пояснення писатимеш. А я тобі не Феміда з вагою, у мене очі вперед дивляться. І як ти думаєш, що вони бачать?
— Що? — Ігор не стримався — посміхнувся.
— Вони бачать чудове порожнє маршрутне таксі, яке кулею домчить нас до площі імені Фелікса Едмундовича. Мчімо.
І вони помчали.
Потім, вже лежачи в ліжку, збираючи — користуючись цитатою з улюбленого Ігорем Блока — “воспоминания и дела” минулого дня, Ігор думав про те, що до цього часу не знав Пащенка. Ким він його вважав? Веселим хлопцем, непоганим приятелем, з яким легко почесати язика, блукати вулицями, сидіти десь у теплій компанії, залицятися до дівчат. А він другом виявився. Справжнім. З тих, кого не треба просити про допомогу — вони самі знають, коли допомога потрібна…
А все-таки, чому “ввічливі хлопці” злякалися? Їх п’ятеро, а проти них — лише двоє, бо себе Ігор рахувати не мав права. Злякалися двох? Навряд. Захотіли, то відлупцювали б і Валерку, і Алика найкращим чином. Але ж відступили… Може, шуму не хотіли? Певне, так. Тихенькі, інтелігентні хлопчики, не хуліганять, маленьких не ображають, до старих не чіпляються. І раптом бійка. П’ятеро проти двох. Тут винних шукати не треба: кого більше, ті й винні. Могла трапитися осічка: вийшли б вони з відпрацьованого образу на виду у мешканців будинку, які збіглися б сюди на шум. А цього їм дуже не хочеться!
Тут задзвонив телефон. Він у Ігоря на підлозі стояв біля ліжка. Взяв трубку — Настя.
— Ігорю, що сталося?
— А що сталося?
— Мені Наталка дзвонила.
Базікало Валерка!
— Ну й що вона каже?
— Що тобі загрожували. Через мене, навіть ножем лякали. Це так?
— Ну, так…
— А ти не побоявся! Валерка казав, що він спеціально до мене у двір приїжджав, думав, бійка буде, а ти пройшов крізь них, як ніж крізь масло…
“Ніж крізь масло” — це вже з Валерчиного репертуару. Як він Ігореві подвиги розмалював — можна собі уявити! Дарма, виходить, Ігор на нього клепав: друг — він в усьому друг.
— Який там ніж, яке масло… — важко було Ігореві це промовляти, але інакше не міг. — Злякався я, Насте, як останній першокласник. І якби не Валерка, не знаю, що й було б.
— Ось що, — Настин голос став діловим і суворим. — Тепер я тебе проводжатиму. Щоразу. Спочатку ти мене — до під’їзду, а потім я тебе — до тролейбуса.
Що ж, це вихід. При Насті, можна бути впевненому, до Ігоря ніхто з тих хлопців не причепиться. Тільки чи скористається він ним, цим виходом? Треба вже зовсім себе не поважати…
— Дурниці, Насте, що ти вигадуєш?
— А що? Я знаю цих хлопців. Покидьки. Вадька там один, петеушник, він у мене минулого року закохався, проходу не давав, а я його відшила одного разу. Тепер він вважає, що я нікого не можу полюбити — не маю права.
— А ти можеш? — серце завмирає, напівпошепки.
І так само, напівпошепки, у відповідь:
— Можу.
І повісила трубку.
До завтра.
Нічого немовби не сказано, а як радісно! Здається, не було ніякого вечора приниження, вечора страхів, сорому…
Але був він, був, не обдурюй себе, Ігорю. І як не гірко, не затуляй радістю бридкого відчуття власної боягузливої безпорадності…
У будинку всі ще спали, коли Ігор навшпиньки пройшов до вікна фарбованими мовчазними мостинками і навстіж розчинив його. Вікно виходило на вулицю, як і раніше, безлюдну. Пахло сіном, зіпрілою травою і ще — чітко — горілим. Запах горілого тягнувся звідкись здалеку, мов нагадування про недавню пожежу.
Де вона була? В центрі міста? На околиці? На небі жодної хмаринки, жодного димка — рівне, білясте, вигоріле за літо полотно. Але запах такий, наче півміста згоріло…
Ігор тихенько відчинив двері, пройшов повз порожню вітальню, повз передпокій, вибрався на подвір’я. Вісім на годиннику, на гарному годиннику марки “Слава”, якого Ігор ховав у кишені штанів, ховав від усіх — тут, у минулому. Можна собі уявити подив старика Ледньова, якби він побачив цей супермодний годинник з зеленуватим циферблатом під гранчастим склом. Поки не уздрів, Ігор був обережний.
Помився до пояса, пострибав для пристойності, — мовби й зарядку зробив. Добре б поснідати! Мало який день випаде… А до десятої ранку, до зустрічі з невідомим дядьком Матвієм, ще далеко.