Книга пригод 3

— Дай спокій покійному батькові, Яне! Йому добре; тепер він спить вічним сном, і йому не треба вже нікого боятись… Ох, у ці криваві, жахливі часи мертвим можна тільки позаздрити!

— Не кажи так, Міго! Батькова смерть — це, звісно, велике лихо, але… але тепер ти тільки моя! Тепер у цьому нещасному Антверпені тебе вже ніщо не тримає, і ми можемо вирушити вдвох до Амстердама. Заспокойся, Міго, кохана моя нареченонько, у нас іще будуть ясні дні. Ще трохи, і я заберу тебе звідси й — завваж! — сподіваюся, в супроводі розкішного весільного поїзда, такого, за який не було б соромно навіть королеві. Мабуть, дзвонитимуть дзвони, битимуть барабани, і, може, гарматний салют ознаймить ту радісну годину, коли я повезу тебе з Антверпена. Ось побачиш, збудеться все, що я оце довірив тобі під великим секретом!

— Ох, це тільки мрії, мій невгамовний, мій любий Яне Норрісе! Скажи, як же тобі пощастить Так урочисто забрати мене звідси? Ні, не говори нічого, бо це просто божевілля. Розкажи краще про ту небезпеку, якої ти щойно уник. Тепер мені не страшний ніякий кошмарний сон — про мене подбаєш ти, шалений мій Яне!

— Не такий я шалений, як ти собі гадаєш, любонько! — всміхнувся юнак. — А то капітан чорної галери не став би покладатись на голову й ноги, руки і серце Яна Норріса так, як він це робить. Сюди, до міста, мене привела важлива справа… Ми хочемо здійснити подвиг, про який сини й дочки Антверпена й через сто років співатимуть у піснях. Щоб дещо дізнатись, я перевдягся в це лахміття й замість штанів голландських моряків натяг німецькі. А тепер послухай, Міго. Я залагодив на набережній свої справи й довідався, що чотири Спінолині галери сьогодні вдосвіта вийшли полювати за чорною галерою. На жаль, почув я й про те, що в тебе помер батько. Потім я гарненько оглянув останнє генуезьке судно «Андреа Доріа», що стоїть тут на якорі, — як воно побудоване тощо, — а тим часом настав вечір. Удень я частенько поглядав тайкома на твоє віконце, голубко моя, але не знайшов жодної хвилинки, щоб пробратися до тебе, — за мною ж бо невідступно слідкували. І тоді я вирішив діждатися ночі — адже ключ від будинку в мене є. Блукаю собі знічев'я вуличками, і ось біля освітленого входу до однієї таверни мені раптом спадає на думку згаяти вечір десь у шинку, а заразом і трохи подивитись, як поводяться тут городяни й чужоземці. Все це задля справи, розумієш? Ну добре, входжу я до таверни, беру пляшку вина й сідаю за стіл, спершись ліктями так, наче весь світ мій і не болить у мене голова за мою бідолашну Мігу, в якої помер батько і яку я навіть не міг утішити. А довкіл такий гармидер, наче там вавилонське стовпотворіння. Німці, бургундці, іспанці, італійці, нідерландці… І кожен щось ґерґоче, лається, кричить, кожен своєю мовою, але цмулять вино всі на; один манір. Жодного вільного кутка, жодного вільного стола, і тільки коло мене ще двоє вільних місць. І тут з'являються двоє бундючних хлопців, я їх добре знаю один — капітан «Андреа Доріа» а другий — його лейтенант Переступають через стіл та лави й сідають біля мене. Я залюбки посуваюсь, бо познайомитися з ними мені було б дуже важливо, кожнісіньке їхнє слово для мене на вагу золота. Однак сиджу я з таким виглядом, наче зроду їх не бачив, а тоді ще й прикидаюся сонним, кладу голову на руки і взагалі поводжуся так, ніби мене ніщо в світі не цікавить. А сам нашорошив вуха й слухаю. Нарешті ці двоє зайд гукають, щоб їм принесли вина, і молодший, лейтенант, уже обіймає за талію шинкарку. А другий сидить сумний, похмурий, мов у воду опущений. Я, звісно, міг би з нього досхочу посміятись, але, присягаюся честю геза, там було не до сміху Ну, сидимо ми, слово по слову, спершу мова йде, певна річ, про наші славні діла, про бойовище позаминулої ночі, про те, як «Непорочне зачаття» пішло на дно. Душа моя — на сьомому небі! І раптом серце в мене аж похололо — я почув добре знайоме мені ім'я: вони згадали, Міго ван Берген, про тебе!