Книга пригод 3

Ян Норріс не забув так скоро про свої дитячі враження, як сподівався Ян Геердес Норріс, його батько.

Ян і Міга все ще були нареченим і нареченою. Вони заприсяглись одне одному, що ніяка на світі сила їх не розлучить; та поки був живий старий Міхаель, жодне з них не знало, що з усього цього вийде.

І ось Міхаель ван Берген помер, і минуло вже два тижні після його похорону. Проте кілька місяців тому Ян зник. Чи він іще бодай живий? Може, його вже поглинули хвилі? Або іспанці взяли судно на абордаж, а Яна полонили й повісили?

Хто їй скаже?

Що діяти бідній, покинутій Мізі в цьому спорожнілому для неї світі, якщо Ян загинув?

Поволі насувалася ніч, та лягати в ліжко Міга боялась. Від горя й страху спати вони не могла, навіщо ж лягати? Помалу в кімнатці стало зовсім холодно, але сирота, здавалося, цього не помічала й вугілля до невеличкого каміна не підкладала. Нарешті Міга відставила прядку, затулила долонями обличчя й похилила голову на груди. Так вона сиділа досить довго, аж поки змерзла. Тоді дівчина підвелася й вирішила лягти спати.

Вона ще раз підійшла до дверей, щоб поглянути, чи засунула як слід засуви, й раптом прислухалася — прислухалась, затамувавши дух.

— Міго! — прошепотів хтось за дверима.

Сирота вся затремтіла.

— О Господи!

— Міго! — знов почула вона шепотіння крізь щілину в замку.

Дівчина скрикнула, хутко повідсувала засуви й крутнула ключа. Двері рвучко відчинились, і наступної миті юнак в офіцерській формі полку найманців з іспанським військовим шарфом через плече уже тримав це чарівне дитя в обіймах.

— Міго! O Міго!

— Яне! Любий мій, коханий мій Яне!

На кілька хвилин обоє за палкими поцілунками забули про мову. Та потім юнак сів, здавалося, геть виснажений на стілець поруч, і Міга аж тепер побачила, що одяг у коханого зовсім пошарпаний, що Ян загубив капелюха, а на щоці в нього з невеличкої ранки сочиться кров.

— Боже милий, Яне, що сталося знов? Я вся тремчу, Яне… Ох, ти знов стрімголов кидаєшся в саме пекло… О Яне, Яне, лихий мій Яне!

— На цей раз мене справді ледве не спіймали, Міго! Але не бійся, рибонько, мене ж усе-таки не спіймали… Чорт, якби мені не поталанило, я вже теліпався б, як собака, в зашморгу!

— Ох, Яне, і ти ще кажеш, що кохаєш мене? Що вивезеш мене з цього міста і врятуєш? О Боже праведний! Ти загинеш, і я з тобою, а батько мій теж помер… О святий, милостивий Боже, що зі мною буде? Хто мене захистить, хто мені поможе?..

— Твоя правда. На жаль, правда твоя, бідолашна моя, люба моя Міго! Ось і твій батько помер, а мене тут не було, щоб утішити тебе в тяжку годину. Ми тоді, мабуть, саме плавали туди-сюди біля Дюнкерка — хотіли пустити на дно отих мародерів… Ох, це так жорстоко, Міго, але… але інакше я не міг, і сьогодні ввечері теж не можу. Задля честі нашої вітчизни ніхто не має права шкодувати свого життя… Ох, Міго, Міго, кохай мене бодай трохи, хоч я тобі й поганий захист і опора. Бідний тато Міхаель…