Дівчина, яку ти покинув

— Ігнорування німецького офіцера є правопорушенням.

— Кажу ж, я вас не почула. Мої вибачення.

Я трохи прибрала шарф із обличчя. А тоді побачила, хто це: молодий офіцерик, який сп’яну чіплявся до Елен у барі, і за це комендант розбив йому голову об стіну. Я побачила маленький шрам на його скроні й зрозуміла, що він теж упізнав мене.

— Ваше посвідчення особи.

У кишені його не було. Я настільки переймалася словами Орельєна, що залишила посвідчення на столі в залі готелю.

— Я забула його.

— Виходити з дому без посвідчення особи є правопорушенням.

— Воно там, — я вказала на готель. — Якщо ви підете зі мною, я його візьму…

— Я нікуди не піду. У якій справі ви тут?

— Я просто… ходила до пекарні.

Він зазирнув у мій порожній кошик.

— Купувати невидимий хліб?

— Я передумала.

— Ви, мабуть, непогано харчуєтесь у своєму готелі. У той час як інші всіляко намагаються отримати свою пайку.

— Я харчуюся не краще за будь-кого.

— Виверніть кишені.

— Що?

Він ткнув у мене рушницею.

— Виверніть кишені. І зніміть верхні шари одягу, щоб я бачив, що ви несете.

Удень було мінус один. Від крижаного вітру німів кожен дюйм неприкритої шкіри. Я поставила кошик і повільно зняла верхню зі своїх шалей.

— Киньте її. На землю, — наказав він. — І наступну теж.

Я озирнулася навколо. Відвідувачі «Червоного півня» могли стежити через майдан за тим, що відбувається. Я повільно скинула другу шаль, а потім — моє важке пальто, відчуваючи, як усі порожні вікна навколо майдану витріщаються на мене.

— Виверніть кишені, — він тицьнув у моє пальто своєю зброєю, так що воно ковзнуло по кризі й багнюці. — Виверніть їх назовні.

Я схилилась і вклала руки в кишені. Я вся тремтіла, і мої пальці, вже лілові, відмовлялися слухатися мене. Через кілька спроб я витягла зі свого жакета продовольчу книжку, дві п’ятифранкові банкноти і клапоть паперу.

Він вихопив його.

— Що це?

— Нічого важливого, офіцере. Просто… просто подарунок від мого чоловіка. Будь ласка, віддайте його мені.

Я чула, як мій голос тремтить від паніки, і, вже промовляючи ці слова, знала, що то помилка. Він розгорнув малюнок Едуарда, на якому були зображені ми двоє — ведмідь у його військовій формі та я — серйозна, в накрохмаленій блакитній сукні.

— Я конфіскую це, — сказав він.

— Що?

— Вам не дозволено носити зображення форми французької армії. Цю річ буде знищено.

— Але… — я не могла повірити. — Це лише дурнуватий малюнок із ведмедем.

— Ведмедем у французькій формі. Це може бути код.

— Але… але це лише жарт… Наша з чоловіком дрібничка. Будь ласка, не знищуйте цього.

Я простягла руку, але він відштовхнув її.

— Будь ласка… в мене так мало лишилося на згадку…

Я стояла й тремтіла від холоду, а він, дивлячись мені в очі, розірвав папірець навпіл. Потім — на дрібні клапті. Він не зводив очей з мого обличчя, доки вони падали на мокру землю, як конфеті.