Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Нові випуски «Journal des Occupе´s», що доходили до нас, розповідали про знайомі населені пункти. Відлуння далеких гарматних пострілів, від яких дрібно тремтіли келихи на столах, стало вже звичним явищем. А за кілька днів я зрозуміла, якого звуку мені бракує. Це був пташиний спів. Надійшла постанова, що всі дівчата віком від шістнадцяти років і хлопці від п’ятнадцяти будуть зобов’язані працювати на німців: збирати цукровий буряк, доглядати за картоплею, або ж їх відправлять далеко від домівки — працювати на фабриках. Оскільки до п’ятнадцятиріччя Орельєна лишалося кілька місяців, ми з Елен дедалі більше нервували. Містом ширилися чутки про те, що стається з молоддю — про дівчат, яких селили разом із цілими бандами злочинців чи ще гірше — яким наказували «розважати» німецьких солдатів. Хлопців начебто морили голодом або били, постійно перевозили з місця на місце, щоб ті залишалися розгубленими й слухняними. Попри наш молодий вік, ми з Елен становили виняток, адже, як нам повідомили, наша праця в готелі вважалася «істотно важливою для німецького добробуту». Уже цього було досить, щоб викликати обурення в решти містян, щойно ті дізналися.
Відбулася ще одна зміна — незначна, але цілком відчутна. Усе менше людей заходили вдень до «Червоного півня». Зі звичних понад двох десятків облич лишилося близько восьми. Спочатку я думала, що це холоди тримають людей удома. Потім занепокоїлась і зайшла до старого Рене дізнатися, чи він не хворий. Але той зустрів мене на порозі й різко заявив, що вважає за краще лишатися вдома. Кажучи це, він не дивився на мене. Те саме трапилося, коли я навідалася до мадам Фубер, а потім — до дружини мера. Я відчувала, що душевна рівновага покидає мене. Я казала собі, що все це — не більш як плід моєї уяви, але одного дня в обід, прямуючи до аптеки, проходила повз бар «Блан» і побачила, що Рене й мадам Фубер сидять усередині за столом і спокійнісінько грають у шашки. Я очам не повірила. Та переконавшись, що це справді вони, я опустила голову й поспішила забратися звідти.
Одна лише Ліліан Бетюн удостоювала мене дружньої усмішки. Якось уранці я заскочила її, коли перед самим світанком вона підсовувала листа мені під двері. Почувши, що я відмикаю, жінка відсахнулася.
— О, mon Dieu — дякувати небесам, це ви, — промовила вона, злякано притискаючи долоню до губ.
— Це те, про що я думаю? — спитала я, мигцем глянувши на величезний конверт без адреси.
— Хто знає? — відповіла вона, вже кваплячись назад на майдан. — Я нічого не бачу.
Але Ліліан Бетюн становила меншість — у єдиній особі. Минали дні, і я стала помічати інші речі: якщо я заходила до бару з кухні, розмова ставала тихішою, наче всі боялися, що я можу підслухати. Якщо я долучалася до розмови, всі вдавали, наче я нічого не казала. Двічі я пропонувала баночку бульйону або супу дружині мера, та тільки й чула у відповідь: «Дякую, у нас уже є». Вона трималася характерної манери розмовляти зі мною: без відвертої ворожості, але так, наче їй легшало, коли я нарешті залишала її в спокої. Я б нізащо цього не визнала, але для мене було майже втіхою, коли наставав вечір і ресторан був знову сповнений голосів, навіть якщо вони належали німцям.
Просвітив мене Орельєн.
— Софі?
— Так? — Я саме робила тісто для пирога з кроликом і овочами. Мої руки й фартух були в борошні, і я питала себе, чи буде безпечно напекти з відрізків тіста маленького печива для дітей.
— Я можу в тебе дещо спитати?
— Звичайно, — я обтерла руки фартухом. Молодший брат дивився на мене якимись дивними очима, наче намагаючись дібрати правильні слова.
— Тобі… тобі подобаються німці?
— Чи подобаються вони мені?
— Так.
— Що за безглузде питання. Звісно, ні. Я мрію, щоб усі вони зникли, а ми повернулися до колишнього життя.
— Але тобі подобається Herr Kommandant.
Я завмерла зі скалкою в руках. Потім обернулася.
— Ти ж знаєш, що це небезпечні розмови. Такі балачки можуть наразити нас на страшну біду.
— Це не мої балачки наражають нас на біду.
Ззовні, з бару, лунали голоси відвідувачів. Підійшовши до дверей, я зачинила їх, і ми лишилися в кухні наодинці. Тоді я знов заговорила, тихо й стримано.
— Кажи, що хочеш сказати, Орельєне.
— У місті говорять, що ти не краща за Ліліан Бетюн.