Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Наступного разу не забувай документів, курво, — сказав він і пішов до своїх приятелів.
Елен зустріла мене, коли я зайшла у двері, притискаючи до себе промоклі й застиглі на морозі шалі. Пробираючись усередину, я відчувала на собі погляди відвідувачів, але не мала що їм сказати. Тож мовчки прослизнула крізь бар до вузького коридору в задній частині будинку, намагаючись занімілими руками повісити шалі на дерев’яні вішаки.
— Що сталося? — за спиною стояла моя сестра.
Я була настільки засмучена, що ледь здатна була говорити.
— Офіцер, який того разу чіплявся до тебе. Він знищив малюнок Едуарда. Розірвав на клапті, аби помститися за те, що комендант його побив. І ще немає хліба, оскільки месьє Арман, вочевидь, теж вважає мене шльондрою.
Моє обличчя заніміло, і я ледве могла говорити розбірливо, але я була зла, і мій голос тремтів від гніву.
— Тс-с!
— Чому? Чому я маю мовчати? Що я зробила не так? Люди тільки й роблять, що свистять і перешіптуються скрізь, і ніхто не каже правди, — мене трясло від гніву та відчаю.
Елен зачинила двері бару й повела мене нагору до порожніх спалень — одного з небагатьох місць, де нас не могли підслухати.
— Заспокойся й поговори зі мною. Що сталося?
Тоді я розповіла їй усе. Розповіла, що казав мені Орельєн і як трималися зі мною дами в boulangerie, і про месьє Армана та його хліб, який нам тепер ризиковано було їсти. Елен слухала, обійнявши мене, прихиливши голову до моєї голови, і співчутливо зітхала. Аж раптом:
— Ти танцювала з ним?
Я витерла очі.
— Ну так.
— Ти танцювала з паном комендантом?
— Не дивися на мене так. Ти чудово знаєш, чим я займалася того вечора. Знаєш, що я зробила б усе, аби німці не дізналися про le rе´veillon. Утримати його тут означало дати вам усім насолодитися повноцінною святковою вечерею. Ти казала мені, що це був найкращий день відтоді, як пішов Жан-Мішель.
Вона подивилася на мене.
— Ну що, хіба ти так не казала? Саме цими словами?
Вона вперто мовчала.
— Що? Теж назвеш мене шльондрою?
Елен опустила погляд. Нарешті вона промовила:
— Я б не стала танцювати з німцем, Софі.
Знадобилося кілька секунд, аби до мене дійшло значення її слів. А тоді я встала і без жодного слова спустилася вниз. Я чула, як вона кличе мене, і зауважила, десь глибоко в пітьмі своєї душі, що цей клич лунає запізно.
Того вечора ми з Елен працювали поряд мовчки. Майже не спілкувалися, лише в разі необхідності обмінюючись фразами про те, що так, пиріг буде готовий до пів на восьму, так, вино відкорковане, і сьогодні справді на чотири пляшки менше, ніж було минулого тижня. Орельєн лишився нагорі з малечею. Тільки Мімі спустилася та обійняла мене. Я міцно притиснула її до себе, вдихаючи її солодкий дитячий запах і відчуваючи дотик її м’якої шкіри.
— Я люблю тебе, моя маленька Мі, — прошепотіла я.
Вона всміхнулася до мене з-під довгого білявого волосся.
— Я теж тебе люблю, тітонько Софі, — сказала вона.
Я сунула руку у фартух і швидко поклала до її ротика маленький шматочок печеного тіста, який приберегла спеціально для неї. Вона всміхнулася мені, та Елен одразу відвела її сходами нагору і поклала спати.
На відміну від нас із сестрою, німецькі солдати того вечора перебували в чудовому настрої. Ніхто не скаржився на продуктові скорочення. Здавалось, і зменшення кількості вина їх не турбувало. Один лише комендант виглядав похмурим і чимось стривоженим. Коли інші офіцери виголошували тости й дзвеніли келихами, він один тримався осторонь від загальних веселощів. Я гадала, чи підслуховує їх зараз Орельєн нагорі й чи розуміє, що вони кажуть.
— Давай не будемо сваритися, — промовила Елен пізніше, коли ми лягали спати. — Це краде забагато сил.
Вона простягла мені руку, і в майже повній темряві я потиснула її. Але ми обидві знали: щось змінилося.
Наступного ранку на ринок пішла Елен. Лише кілька яток працювали в ті дні, торгуючи здебільшого м’ясними консервами, страшенно дорогими яйцями та кількома видами овочів, а ще новою білизною, яку шив зі старого полотна і продавав старий з Вандеї. Я в готелі обслуговувала тих небагатьох клієнтів, що в нас лишилися, намагаючись не зважати на пересуди, що й досі велися в мене за спиною.
Десь о пів на одинадцяту ми почули заворушення надворі. Я одразу ж подумала, що знову ведуть полонених, аж тут увірвалась Елен. Її зачіска розтріпалась, очі були розширені від подиву.
— Ти нізащо не вгадаєш, — сказала вона. — Це Ліліан.