Дівчина, яку ти покинув

— О ні. Він був найнепохитнішим інтелектуалом з усіх. Дуже суворим. І дуже консервативним, як у роботі, так і у своїх побутових звичках. Але при цьому таким… — я на мить згадала професора в окулярах, який пильно дивиться на тебе, аби переконатися, що ти зрозумів усе сказане, перш ніж перейти до наступного питання. — Радісним. Гадаю, він отримує величезне задоволення від своєї роботи.

Комендант задумався. Було схоже, що моя відповідь вдовольнила його.

— Колись я хотів бути художником. Звичайно ж, особливого хисту не мав. І дуже скоро мусив це визнати, — він торкнувся пальцем ніжки келиха. — Я часто думаю: можливість заробляти на життя тим, що любиш, — це, мабуть, один із найбільших подарунків долі.

Тоді я подумала про Едуарда. Про те, як зосереджено він дивився на мене з-за мольберта. Якщо заплющити очі, я й досі могла відчути тепло дров’яного багаття на своїй правій нозі та легкий холодок на неприкритій шкірі лівої. Я бачила, як він підіймає брову, і ту саму мить, коли його думки відступають від творчості.

— Я теж так думаю.

«Того дня, коли я тебе зустрів, — казав він мені в наш перший Святвечір, проведений разом, — я дивився, як ти стоїш посеред того метушливого магазину, і подумав, що ти — найбільш самодостатня жінка, яку я будь-коли бачив. Ти виглядала так, наче світ може розлетітися на друзки навколо тебе, а ти все одно залишишся стояти з гордо піднятою головою, владно дивлячись з-під свого чарівного волосся», — він підніс мою руку до губ і ніжно поцілував її.

«А я подумала, що ти російський ведмідь», — сказала я йому.

Він підняв брову. Ми були в переповненому шинку на вулиці де Тюрбіґо.

«ГРРРРРРРР, — проревів він, доки я, не втримавшись, розсміялася. Він пригорнув мене до себе, просто там, посеред банкету, вкриваючи мою шию поцілунками, забувши про людей, що їли навколо нас. — ГРРРРР».

Спів у сусідній кімнаті припинився. Я раптом схопилась і встала, немов бажаючи прибрати зі столу.

— Будь ласка, — промовив комендант, жестом наказуючи мені повернутися на місце. — Посидьте ще трохи. Зрештою, це ж Святвечір.

— Ваші люди чекатимуть, що ви приєднаєтеся до них.

— Навпаки, їм значно веселіше, доки їхній командир відсутній. Нечесно нав’язувати їм себе на весь вечір.

«Але дуже чесно нав’язувати себе мені», — подумала я. Аж тут він спитав:

— Де ваша сестра?

— Я відіслала її спати, — відповіла я. — Вона трохи занедужала, до того ж, виснажена роботою на кухні. Хочу, щоб завтра вона була цілком здорова.

— І що ви робитимете? Святкуватимете?

— Хіба в нас багато приводів для святкування?

— Пам’ятаєте нашу угоду, мадам?

Я знизала плечима.

— Ми підемо до церкви. Можливо, відвідаємо когось із наших літніх сусідів. Зараз їм важко лишатися на самоті.

— Ви про всіх дбаєте, так?

— Це ж не злочин — бути добрим сусідом.