Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Кошик дров, які я надіслав вам для особистого вжитку. Я знаю, що ви передали їх до будинку мера.
— Його донька хвора. Вона потребує додаткового тепла більше за нас.
— Вам слід знати, мадам, що в цьому містечку ніщо не уникає моєї уваги. Ніщо.
Я не могла подивитися йому у вічі. Боялася, що цього разу моє обличчя, моє прискорене серцебиття неодмінно викажуть мене. Я шкодувала, що не могла стерти з пам’яті все, що знаю про свято, яке відбувалося за кількасот ярдів звідси.
Я ковтнула ще коньяку. Чоловіки знов заспівали. Я знала цю різдвяну пісню і майже здатна була розібрати слова.
Чому він продовжував дивитися на мене? Я боялася заговорити, боялася знову підвестись, остерігаючись, що він почне ставити незручні питання. І все ж, так далі не можна — я почувалася, ніби співучасниця злочину, просто тому, що сиділа й дозволяла роздивлятися себе. Нарешті я коротко вдихнула й підняла очі. Він усе не зводив з мене погляду.
— Мадам, ви потанцюєте зі мною? Лише один танець? Заради Різдва?
— Потанцювати?
— Лише один танець. Я хотів би… Я хотів би згадати найкраще, що є у людстві. Так буває лише раз на рік.
— Я не… Я не вважаю…
Я подумала про Елен та інших, за кілька будинків звідси, що стали вільними лише на один вечір. Подумала про Ліліан Бетюн. Я уважно вдивлялася в обличчя коменданта. Його прохання здавалося щирим. «Ми будемо просто… двоє людей…»
А тоді я подумала про свого чоловіка. Чи бажала б я йому, щоб поряд були співчутливі обійми для танцю? Лише на один вечір? Чи не сподівалася я, що десь за багато миль звідси якась добросерда жінка в якомусь тихому барі може нагадати йому, що в світі є місце для краси?
— Я потанцюю з вами, Herr Kommandant, — сказала я. — Але тільки на кухні.
Він став, простягши руку, і після недовгого вагання я взяла її. Його долоня виявилася несподівано грубою. Я підступила на кілька кроків ближче, не дивлячись йому в обличчя, а тоді він поклав другу руку мені на талію.
Коли люди в сусідній кімнаті заспівали, ми почали повільно рухатися навколо столу. Я гостро відчувала його тіло лише в кількох дюймах від мого, тиск його руки поверх мого корсета. Я відчула, як груба саржа його форми торкається моєї голої руки, і приглушений звук із його грудей. Я відчувала, що майже горю від напруги, всіма силами контролюючи власні пальці, власні руки, намагаючись дбати про те, щоб не наблизитись аж занадто, боячись, що в будь-який момент він може притягти мене до себе.
І весь цей час голос у моїй голові повторював: «Я танцюю з німцем».
Але він нічого такого не робив. Лише наспівував і легко кружляв мене навколо кухонного столу. А я заплющила очі й на якихось кілька хвилин знову відчула себе веселою, жвавою дівчиною, що не знає ні голоду, ні холоду, а просто танцює в ніч перед Різдвом, чия голова йде обертом від доброго коньяку, а в ніздрях стоїть запаморочливий аромат спецій та смачної їжі. Я жила, як жив Едуард, насолоджуючись кожною маленькою радістю життя, дозволяючи собі бачити красу в усьому. Минуло два роки відтоді, як чоловік востаннє тримав мене в обіймах. Я заплющила очі, розслабилась і поринула у власні відчуття, дозволивши партнерові кружляти мене в танці, наспівуючи мені на вухо.
Спів припинився, і за мить, майже неохоче, він відступив, відпускаючи мене.
— Дякую, мадам. Дуже вам дякую.
Коли я нарешті насмілилася глянути на нього, в його очах стояли сльози.
Наступного ранку на нашому порозі з’явилася маленька скринька. У ній було три яйця, маленьке poussin[41], цибулина й морквина. На боці скриньки охайним почерком було виведено: «Fro¨hliche Weihnachten».
— Це означає «Щасливого Різдва», — сказав Орельєн. Чомусь він уникав дивитися на мене.
З посиленням холодів контроль німців над Сент-Перонною ставав усе жорсткішим. У містечку робилося неспокійно, все більше військ проходило вулицями щодня. Розмови офіцерів у барі лунали по-новому стривожено, тож ми з Елен не виходили зайвий раз із кухні. Комендант майже не розмовляв зі мною — більшість часу він проводив у тісному колі небагатьох довірених осіб. У нього був утомлений вигляд, і я не раз чула, як в обідній залі він ледь не кричить від гніву.
Того січня центральною вулицею міста повз наш готель кілька разів проходили колони полонених французів. Але нам більше не дозволялося стояти на тротуарах і дивитися. Їжі ставало все менше, офіційні добові норми скорочувались, а від мене очікували, що я й надалі влаштовуватиму пишні вечері зі все менших кількостей м’яса та овочів. Біда була на порозі.
40
Тут і далі — німецький текст колядки «Свята ніч, тиха ніч…».
41
Курча (фр.).