За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Невизначеність на міжнародному рівні провокувала кожну зі сторін конфлікту до самостійних спроб його розв’язання, часто з використанням допомоги третьої сили. У результаті в боротьбі проти поляків українці використовували німців, а поляки в антиукраїнській боротьбі користувалися допомогою німців та радянських партизанів. Німці підтримували то одну, то іншу сторону, не віддаючи в результаті переваги жодній та посилюючи суперечності. «Німецька політика на Холмщині, ― читаємо в українському підпільному звіті за 1943 р., ― визначається поглибленням антагонізму між українцями і поляками. Причому часто використовують поліційні частини одної сторони проти другої». Таку ж тактику використовували на інших теренах, охоплених протистоянням. У звіті польського підпілля з Волині за 1943 р. читаємо: «Окупант з повним розумінням своєї диявольської роботи вживає допоміжну поліцію однієї національності проти іншої і навпаки, а також поширює цю ганебну систему на господарську і цивільну адміністрацію».

Радянські партизани використали конфлікт для ослаблення польського та українського національного руху і посилення власних позицій. Зі зростанням протистояння польські населені пункти, які опинилися перед загрозою українських нападів, дедалі частіше почали звертатися по допомогу до радянських партизанів. Ті таку допомогу надавали, використовуючи її для закріплення власних позицій на неохопленому терені та для посилення прорадянських настроїв серед поляків.

Російський історик Олександр Ґоґун зазначав, що здобуття прихильності польського населення було надзвичайно важливим для радянських партизан із політичних мотивів. «У Кремлі планували послабити АК, — пише він, — і втягнути якомога більше поляків під вплив радянської системи, для того, щоб полегшити процес насадження комуністичного режиму в Польщі після війни. Тому силові структури СРСР, зокрема штаби партизанського руху, з кінця 1942 р. приділяли пильну увагу «польському питанню». Навесні—влітку 1943 р. з УШПР [16] на місця пішли численні директиви про необхідність якнайширшого залучення поляків в лави радянських партизан».

Особливо актуальним для радянської сторони це стало навесні 1943 р., коли після виявлення німцями слідів Катинського злочину відбувся розрив дипломатичних відносин польського еміграційного уряду з СРСР.

Нагодою вирішили скористатися керівники українського підпілля, які вважали, що інформація про цей брутальний злочин радянської влади проти польської еліти дозволить налагодити співпрацю з польським підпіллям.

«В Смоленських лісах імперіялістичні бандити розстріляли 12 тис. польських офіцерів, ― ідеться у зверненні ОУН. ― Це були офіцери тої частини армії, яка добровільно піддалася більшовикам під час упадку Польщі. Імперіялісти використали момент слабості польського народу, щоб позбавити його важного провідного кадру, без якого є неможлива боротьба за державність. Сьогодні німці цей факт хотять використати в своїй пропаганді для удару по престижу большевиків. Вони визначили спеціальну комісію для розслідування справи і розголошують факт по цілому світі через пресу і радіо. У відповідь на цю німецьку пропаганду большевики заперечили факт, закидаючи німцям, що вони самі розстріляли згаданих офіцерів, а пропаганда їх є провокацією. Відізвався з Лондону також Сікорський, несміло питаючися більшовиків про вияснення. У відповідь на це дістав цілу бурю. «Союзні» більшовики назвали його по радіо німецьким прислужником та зірвали дипломатичні зносини. З другої сторони вдарила Сікорського Англія. Вона зажадала реорганізації заграничного уряду Сікорського, зажадала відкликати домагання до Міжнародного Червоного Христа прослідити справу, а вимагає всецілого підпорядкування політичним вимогам більшовиків.