За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна
- Автор: В’ятрович Володимир Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1646-4
- Жанр: История
Электронная книга - «За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна». Краткое содержание книги:
Ростислав Волошин, один із чільних діячів ОУН на Волині, розповідаючи про 1942―1943 рр., вказує, що польські населені пункти ставали опорними базами для радянських партизанів. Це закономірно, адже СРСР офіційно був польським союзником в антигітлерівській коаліції. Хоча відносини між ними склалися доволі неоднозначні: представники польського підпілля добре пам’ятали жорстокі радянські репресії 1939―1941 рр. У статті «Радянська акція на Східних землях», опублікованій у серпні 1942 р. у підпільному виданні «Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej», описано небезпеки розгортання радянського партизанського руху на західноукраїнських землях, оскільки після поразки німців він може стати на заваді відновленню Польщі в кордонах 1939 р. Тому польським підпільникам слід пам’ятати, що Росія зараз є союзником, але може стати й ворогом.
Тим часом для українського підпілля червоні партизани, які, по суті, готували ґрунт для повернення радянської влади, були, як і німці, головними ворогами.
Говорячи про початок антиукраїнських дій на Волині, той же Волошин згадує акцію польської поліції в листопаді 1942 р., під час якої повністю знищено та спалено село Ремель Олександрійського району. Стартом антипольських виступів на Волині деякі польські історики вважають знищення 13 листопада того ж року села Обурки Луцького повіту. Проте, як свідчить документ, виконавцями акції було німецьке гестапо й поліція: «Німецьке гестапо зі своєю поліцією в кількості 150 чоловік прибуло на колонію Обурки і оточило її, забрали майно, худобу, птицю, хліб, овоч, взуття і т. п., будинки спалили, а жителів — поляків 48 чоловік — розстріляли, дорослих і дітей. Тіла похоронили в одній ямі на Обурках». Символічно, що українці й поляки відправною точкою жахливих подій на Волині вважають не антиукраїнську акцію польського підпілля чи антипольську українського, а німецькі акції за участі українців та поляків. Саме такий перебіг подій за активної участі третіх сторін (німців чи радянських партизанів) був характерний для Волині 1943 р. та загалом для Західної України протягом усього періоду війни.
Складну ситуацію на Волині наприкінці 1942 р. описує військовий референт ОУН ПЗУЗ Василь Івахів: «Німці застосовували на Волині і Поліссі страшний терор над українським населенням, у чому допомагали їм поляки, доносячи німцям значною мірою неправду про українців, які ніби брали участь в комуністичному підпіллі і в каральних експедиціях т. зв. шуцманів. ОУН же не застосовувала активних заходів проти терору, внаслідок чого населення сміялося над учасниками ОУН, називало їх мучениками-апостолами, які дають себе вбивати безкарно». Отож, слідом за Холмщиною польсько-українське протистояння швидко наростало упродовж 1942 р. і на Волині.
Першу інформацію про українців ― жертв конфлікту в Галичині — знаходимо у звітах, датованих весною 1942 р. «Вже в місяці квітні, ― читаємо в огляді суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, ― з усіх закутин краю сітка сигналізувала оживлення діяльності польського підпілля, що виявилось в нападах на магазини та саботаж, зокрема на залізниці. Діяльність польського підпілля була теж і тоді спрямована проти українців. Від протиукраїнської усної і писаної пропаганди (летючки, написи на будинках і парканах), денунціяцій (доносів. — Ред.) і інтриг в державних установах і урядах попередніх місяців польські чинники перейшли в квітні до чинних протиукраїнських виступів до терору включно (вбивство двох осіб в Чортківщині, вбивство в Бучачі)». В огляді подій за липень 1942 р. польські боївки вже кваліфікують як банди: «На терені Перемишльського повіту виступи банд були спрямовані проти українських кооператорів, поліційних станиць, а на інших теренах проти поодиноких громадян в грабіжницьких цілях (передусім харчів)». Очевидно, польські підпільники реалізовували інструкції керівництва АК, занепокоєного розвитком українського руху. «З метою запобігти можливому виступу українців, ― читаємо у вказівках за жовтень 1942 р., ― слід знешкодити всіх їх провідників, в кожному разі ізолювати».
Втрачений шанс
Саме в час розростання конфлікту на Холмщині, у середині 1942 р., було здійснено спробу його припинення і налагодження співпраці між українським та польським підпіллям. Для ОУН політичною платформою пошуку примирення стали рішення Другої конференції з квітня 1942 р. «Свою політику, ― читаємо в ухвалі, ― ми будуємо /.../ на політиці вилучення другорядних фронтів і розгортанні боротьби тільки на головних вирішальних фронтах. Причому ми в теперішній момент вважаємо нашим головним фронтом ― фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маскою він би не виступав». У цих же постановах спеціально наголошено: «Стоїмо за злагіднення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на З(ахідно-)У(країнських) З(емлях)».