За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

У свідченнях командира загону УПА «Котловина», що діяв на Волині, Степана Коваля — «Рубашенка» читаємо: «У червні 1943 року після того факту, що поляки разом із німцями стали нападати на українські села, Організація українських націоналістів [20] наказала групам УПА знищити всі польські колонії на території Волинської області, а якщо десь буде вчинено опір, знищувати і людей». Отже, наказувалося нищити населені пункти, а їхніх мешканців — тільки у випадку спротиву виселенню. Такі вказівки є близькими до рішень військової конференції з кінця 1942 р. і, можливо, були спробами їх утілення.

Імовірно, в ситуації, повністю не контрольованій Проводом ОУН, були випадки, коли місцеві командири виходили далеко поза межі, визначені цим рішенням, коли відбувалися стихійні антипольські акції місцевого населення, жертвами яких ставали цивільні мешканці.

Попри те що виселення, зокрема під загрозою знищення, було більш гуманним варіантом порівняно із загальним винищенням, залишається питання, чому керівництво українського визвольного руху пі­шло на усунення польського цивільного елементу із західноукраїнських земель. Насамперед тому, що це населення було основою для розвитку польського підпілля, конфлікт із яким на той момент уже набрав обертів. Поляки Західної України для свого підпілля давали кадровий, матеріальний та інформаційний ресурс, без якого його розвиток на етнічно чужих і часто ворожих теренах був неможливий. Припинення доступу до цього ресурсу розглядали як головну передумову ліквідації тут польського підпілля. Через кілька років таку саму жорстоку логіку використали поляки на Закерзонні, «стимулюючи» нападами на українські села переселення українців, а згодом цілком депортувавши українську меншину в межах акції «Вісла».

Крім того що цивільне населення було базою для розвитку підпілля, власне його наявність чи відсутність на західноукраїнських землях, на думку керівників еміграційного уряду в Лондоні, була визначальним фактором у вирішенні повоєнного статусу цих територій. Генерал Ровецький у депеші до свого командування стверджував: «Польща не зречеться жодних земель, які були в її кордонах в 1939 році, оскільки ці землі є необхідні для збереження Держави. Польща не дозволить заподіяння шкоди місцевому польському населенню, бо його існування у першу чергу є умовою залишення цих земель за Польщею». В одній із інструкцій польського підпілля від кінця 1941 р. стверджується: «Польське населення на Східних землях є фактором, який найсильніше зв’язує ці землі з Польською Державою, й існування його на цьому терені є найповнішою гарантією нерозривності тих територій з цілим державним організмом». У період швидкого наростання конфлікту, коли вже почалися перші масові вбивства поляків у квітні 1943 р., Волинський окружний представник уряду Речі Посполитої звертався до своїх земляків: «Керівні діячі польського життя в Краї, знаючи про тяжке становище польського населення Волині, вірять, що це населення вистоїть на своїх солдатських постах, і зі свого боку зроблять усе, що буде в їхніх силах, щоб допомогти йому у важкій трагічній боротьбі». Солдатами на постах цивільне населення вважали не тільки представники польського уряду, а й вороже налаштовані до нього українські підпільники та звичайні місцеві мешканці. Тому під час боротьби ніхто особливо не вирізняв цивільних з-поміж тих, кого вважали небезпечними ворогами.