За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна
- Автор: В’ятрович Володимир Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1646-4
- Жанр: История
Электронная книга - «За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна». Краткое содержание книги:
Однією з причин відсутності поступу було те, що польський еміграційний уряд у Лондоні не бачив шляхів розв’язання проблем, які непокоїли українців. Польські політики обрали вичікувальну позицію, спостерігаючи за кристалізацією міжнародної ситуації. Протягом усієї війни основою їхньої зовнішньої політики була позиція відновлення status quo ante bellum (лат., стан до війни), відступити від якої для еміграційного уряду означало втратити політичний ґрунт для свого існування. Тому в спеціальних аналітичних матеріалах Східного бюро наголошувалося на непотрібності і навіть шкідливості контактів з ОУН.
З іншого боку, непорушність кордонів 1939 р. ― позиція, яку засадничо не могла сприйняти українська сторона. Західноукраїнські землі, якими треба було б пожертвувати заради подолання конфлікту, були для неї основним ареалом і джерелом розвитку визвольного руху. Відмова від частини українських етнічних теренів суперечила і програмовим засадам ОУН, яка боролася за соборну, тобто таку, що об’єднає всі українські землі, державу.
Польські політики чудово усвідомлювали, що саме ця проблема є ключовою у взаєминах і що саме вона, а не полонофобія українських націоналістів є головним джерелом конфлікту. У повідомленні МЗС зі східних теренів за січень 1943 р. зазначалося: «Ставлення ОУН до Польщі випливає з безкомпромісного трактування ними програми відриву принаймні Східної Малопольщі, Волині і Південного Полісся від Польщі. Якби Польща з цих земель захотіла зрезиґнувати (відмовитися. — Ред.), що повинна зробити, так як отримає значні терени на півночі та заході ― готові були б до спільної з поляками антинімецької акції».
Проте польські політики не намагалися використати бодай найменшу можливість для досягнення домовленостей. Більше того — вони готові були говорити лише з позицій сильнішої сторони, яка диктує власні умови. У рекомендаціях МЗС щодо пропаганди стосовно українців наголошено на необхідності акцентувати на «почутті польської сили», невідворотності повернення польської влади і неухильності покарання усім, хто боровся проти неї. Навряд чи така позиція могла зупинити наростання конфлікту.
У статті «Боротьба за Польщу на східних землях», опублікованій у липні 1942 р. в підпільному виданні «Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej», автор прямо узалежнює ставлення до національних меншин від їхньої лояльності до польської держави: «Можливість порозуміння з нами можуть мати тільки ті, які виконують громадянський обов’язок супроти Польщі, ті, які висловлюють щодо Польщі свідоцтва свого позитивного ставлення, несуть разом з нами жертви у боротьбі з ворогами». Інші політичні сили не те що не мали права бути стороною в переговорах, а повинні були пам’ятати про невідворотність покарання. «Ті, хто зрадив Польщу, є нашими ворогами, з якими будемо боротися з безоглядністю. Зрада мусить бути таврована і покарана. Ніхто не зможе уникнути цієї кари. Українська ребелія [14], яка готується в Східній Малопольщі, стрінеться з нашим рішучим спротивом і мусить бути стерта».
«Зрадниками» вважали передусім діячів українського визвольного руху, а такі вихідні позиції прирікали на поразку будь-які спроби порозуміння.
Мар’ян Голембйовський, один із діячів польського підпілля, згодом член Замойського інспекторату АК та її наступника «Вольносць і нєзавіслосьць» (ВіН), згадує, що як в еміграції, так і на батьківщині серед поляків у той час не було жодної політичної сили, яка мала би чіткий план вирішення українського питання. 28 серпня 1942 р. у Великій Британії відбулася зустріч Сікорського з польськими підпільниками, серед яких був і Голембйовський. На ній прем’єр заявив, що віддасть Україну Сталінові. На прохання уточнити, чи йдеться про відмову від так званих Східних Кресів, чи тільки про виселення українців, відповів: «Забагато хочете знати».
Отже, ситуація на західноукраїнських землях наприкінці 1942 р. не могла не вибухнути збройним протистоянням. Переговори, замість того аби локалізувати та зупинити спалахи конфлікту, які спостерігали вже в середині цього року, лише засвідчили безперспективність домовленостей та нереальність мирного розв’язання. «Укладений мною нейтралітет між ОУН і польською підпільною організацією, ― повідомляв Лука Павлишин на допиті, ― виявився недійсним, так як незабаром після його укладення з Холмщини і Підляшшя стала поступати інформація, що польська підпільна організація знищує не тільки членів ОУН, але й мирних ні в чому не винних українців. Таким чином нейтралітет перестав бути дійсним як порушений польською підпільною організацією».
14
бунт. — В. В.