Українське письменство

При цій нагоді Квітка розгортає перед нами широку картину українського ярмарку — тон оповідання зумисне простакуватий, манера широкомовна, трохи шаржована. Читача вона, безперечно, втомлює, особливо там, де описуються численні непорозуміння, які виникають на ґрунті узнання «парсуни» за живу людину.

Після довгої низки непорозумінь до портрету надходить гурт парубків з шевцем Терешком на чолі. Терешко скидає шапку і ввічливо вклоняється москалеві, а коли товариші підіймають його на глум, починає гостро критикувати портрет, напираючи на різні дефекти в змалюванні чобіт на солдатові. Кузьма Трохимович поправляє чобіт. Тоді насмілений Терешко починає вказувати помилки і в змалюванні одежі, але його уваги, яким на цей раз бракує авторитетності фахівця, викликають з боку маляра гостру одсіч: «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Ця частина оповідання перелицьовує другий, теж класичний, анекдот про маляра Апеллеса. Роздратований претензійною критикою шевця, Апеллес в латинській версії анекдоту одповідає йому: «Ne sutor ultra crepidam» — «Не далі чобота, шевчику».

Таким чином у «Салдатському патреті» маємо не що інше, як сполучення двох класичних анекдотів, обставлених низкою побутових подробиць і переказаних у широкомовній, трохи окарикатуреній «для ефекту» народній манері; те, що можемо назвати оповіданням-травестією в повнім розумінні цього слова. Інші гумористичні повісті Квітки — «Пархімове снідання», «Підбрехач», «На пущання як зав’язано», «Купований розум» — належать до цього жанру лише почасти. Травестії в тісному розумінні, як перелицьовування чужого сюжету, в них немає, але карикатури і шаржу більше ніж досить. Усі вони являють собою переробки народно-анекдотичного матеріалу. «Пархімове снідання» засновано на анекдоті про дурного чоловіка, що накупив собі на сніданок хріну («Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте»); «Підбрехач» — на переказі про немудрого старосту, що, пішовши «підбрехувати» за жениха, перебільшив не тільки його позитивні риси, але і його хиби; «Купований розум» — на байці про недолугого школяра, що скільки не їздив по чужих сторонах, а нічого, крім сорому на себе і своїх батьків не виїздив і т. д. і т. д. Ампліфікації в цих оповіданнях менше, дія розвивається темпом дещо швидшим, — але розумування ті самі, те саме загравання з читачем, те саме підробляння під розуміння і фразеологію простої людини. Своїм корінням ця Квітчина манера заходить до російського фейлетону тих часів, дечим запозичається у молодого Гоголя, як автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки»; в дальшім своїм розвитку вона дає на українському ґрунті гумористичні оповідання Стороженка («Вуси», «Голка», «Не в добрий час»), Нечуя-Левицького («Баба Параска та баба Палажка», «Жовті гуси»), Г. Коваленка та ін.