Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Поруч з таким перекрученням пушкінського погляду на Петра та його добу, ми бачимо в Гребінки доволі грубе підробляння під народне розуміння, удавану наївність, для котрої шведи і німці те саме («Карл, постягавши німців силу…»), розтягненість (в наведеному уривкові, біднішому на зміст, аніж ориґінал, 21 рядок зам. 18-ти Пушкінових) і цілу низку запозичених у Котляревського образів, зворотів та епітетів. «Білий цар» Петро у нього шмигляє в шатро і із шатра, немов «Енеус, маґнус панус»; Мазепа для нього — пресучий гетьман (епітет Сивіли); Карл XII — «хлопець нібито проворний, / До різанини геть моторний, / Регочеться проти гармат» і т. д. Описуючи Мазепині інтриґи по чужих державах, Гребінка цілком впадає в тон IV частини «Енеїди» з її описом протитроянської коаліції:
Заворушились запорожці,
Загомоніли чорноморці,
яких тоді не було й імені, і навіть —
В Очакові, в землі турецькій,
Зібралась щось не по-братецьки
Песиголовців череда.
Ці незугарні песиголовці, котрим рішуче нема чого робити в поемі, заснованій на історичній традиції, становлять явну паралель до діви-царя Камілли Котляревського («Енеїда», IV, 131—132).
Тон пушкінської поеми то тут, то там підпадає жорстокому пародіюванню. Романтичне кохання одного з «полтавских казаков», змалку закоханого в Марії Кочубеївні, що «уныл и сир», одійшов од неї, —
Когда наехали толпою
К ней женихи… —
особливо постраждало від того. Пушкінське оповідання —
Когда же вдруг меж казаков
Позор Мариин огласился,
И беспощадная молва
Ее со смехом поразила, —
И тут Мария сохранила
Над ним привычные права.
Но если кто, хотя случайно,
Пред ним Мазепу называл,
То он бледнел, терзаясь тайно,
И взоры в землю опускал… —
набирає у Гребінки якогось неприємного, вульґарного відтінку:
Найкращий був між козаками
Один ще молодий козак,
І цей з другими парубками
Гарбуз ісхрумав, неборак…
Ім'я пресучого гетьмана,
Мов жид якесь ім’я Гамана,
Кусавши чорний вус, ворчав…
Але що особливо цікаво, це те, що Гребінка не відчув українсько-історичного колориту «Полтави». Пушкін, прославляючи державні заслуги Петра і його знамениту «вікторію» над шведами, як подію, що забезпечила успіх його реформаторським планам, зумів, проте, зрозуміти і, під впливом автономічно-шляхетського памфлету кінця XVIII в., т. зв. «Історії Русів», сформулювати настрої українських патріотів мазепинських часів.
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы, —
говорить у нього Мазепа. Гребінка був українським патріотом такого ж обивательського типу, як і Гулак-Артемовський. Його український патріотизм подібний був до узору, вишитого на канві щирої відданості російській офіціальній програмі самодержавія, православія і народності. При меншій дозі сервилізму та «облесного роялізму», як у Гулака, він єднав в собі дві любові. З одного боку —
Измлада, от самой моей колыбели,
Мне грустно стенали пастушьи свирели;
Печаль разливалася в песнях родных.
Рыдая, я слушал унылую Чайку;
Мне пели, как ляхи сожгли Наливайку.
