Після війни. Історія Європи від 1945 року

Отже, під час атаки на Католицьку церкву в Хорватії Тіто також судив сумнозвісного загребського кардинала Алойзіє Степінаца, апологета деяких найбільших злочинів хорватського режиму усташів, якому поталанило прожити наступні чотирнадцять років під домашнім арештом аж 1960 року, коли він помер у власному ліжку[31]. Лідера четників Дражу Михайловича судили і стратили в липні 1946 року. Після нього упродовж двох років після звільнення Югославії скарали на смерть багато десятків тисяч інших не-комуністів. Усі вони стали жертвами політично мотивованої політики помсти. Але, з огляду на їхні дії під час війни в складі четників, усташів, словенської Білої гвардії чи озброєного руху Домобранців, чимало з них отримали б суворі вироки за будь-якої правової системи[32]. Югослави стратили та депортували багатьох етнічних угорців за ту роль, яку вони відіграли у воєнних різанинах у Воєводині в січні 1942 року, а їхню землю розподілили серед прибічників нового режиму — не-угорців. То був прорахований політичний крок, однак у багатьох випадках провина жертв справді відповідала обвинуваченню.

Випадок Югославії був особливо заплутаним. Північніше, в Угорщині, післявоєнні народні суди справді розпочали процеси над справжніми воєнними злочинцями, зокрема активними учасниками пронімецьких режимів Деме Стояї та Ференца Салаші в 1944 році. Відсоток фашистів та колаборантів, які отримали вироки, в Угорщині не перевищував кількості осіб, яких визнали винними в післявоєнній Бельгії чи Нідерландах, — і, поза всяким сумнівом, вони скоїли тяжкі злочини, зокрема завчасно й охоче виконавши німецькі плани із затримання та висилання на смерть сотень тисяч угорських євреїв. Угорська влада лише пізніше додала визначення «саботажу» та «таємної змови» до класифікації злочинів: очевидно, такий крок мав на меті розширити коло потенційних опонентів та всіх, хто міг чинити опір комуністичному захопленню.

У Чехословаччині Надзвичайні народні суди, створені указом президента від 19 травня 1945 року, винесли 713 смертних вироків, присудили 741 довічне ув’язнення та 19 888 коротших тюремних вироків «зрадникам, колаборантам та фашистським елементам у лавах чеського та словацького народу». Формулювання тут ніби запозичені з радянських офіційних документів і, безперечно, передвіщали похмуре майбутнє Чехословаччини. Але в окупованій Чехословаччині справді були зрадники, колаборанти та фашисти; одного з них, отця Тісо, 18 квітня 1947 року повісили. Чи отримали Тісо та інші справедливий суд — і чи взагалі могли на нього сподіватися в атмосфері того часу — питання доволі закономірне. Але з ними поводилися не гірше, ніж, скажімо, з П’єром Лавалем. Післявоєнне чеське правосуддя дуже зациклилось на сумнівній та розмитій категорії «злочинів проти нації», прикритті для винесення колективних вироків, особливо серед судетських німців. Але французьке правосуддя в ті роки нічим не відрізнялося від чехословацького, хіба що, можливо, меншою кількістю процесів.