Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У Польщі головним об’єктом народної помсти часто ставали євреї: після звільнення країни в перші чотири місяці 1945 року було вбито 150 євреїв. У квітні 1946 року кількість жертв сягнула вже 1200 осіб. Подібні акції меншого масштабу також відбулися в Словаччині (у Вельких Топольчанах) у вересні 1945 року та в Кунмадараші (Угорщина) у травні 1946-го, але найбільший погром стався 4 липня 1946 року в польському Кельце, де 42 євреї були вбиті, а набагато більше дістали поранення, адже хтось пустив чутку про викрадення та ритуальне вбивство дитини. У певному розумінні це також були відплатні акції проти колаборантів, оскільки в очах багатьох поляків (зокрема колишніх партизанів — борців проти фашизму) євреї підозрювалися в симпатіях до радянських окупантів.
Точна кількість осіб, що загинули в окупованій Радянським Союзом Східній Європі та Югославії впродовж перших місяців «самовільних» чисток та вбивств, не відома. Але хаотичне зведення рахунків ніде не тривало довго. Дозволяти озброєним бандам нишпорити місцевістю та затримувати, катувати й убивати кого заманеться суперечило інтересам ще не зміцнілих нових адміністрацій, далеко не всіма визнаних і часто відверто тимчасових. Першочерговим завданням нової влади було повернути монополію на застосування сили, легітимність та інститути судочинства. Якщо когось треба було заарештувати й судити за злочини, скоєні під час окупації, це було завданням відповідних органів. Якщо потрібно було когось судити, це мало відбуватися згідно з буквою закону. А якщо йшлося про кровопролиття, це мало належати до виняткових повноважень держави. Такі правила були встановлені, щойно нова влада відчула себе достатньо сильною, щоб роззброїти колишніх партизанів, примусити мешканців слухатися нових правоохоронних органів і стримати вимоги народу щодо суворих каральних заходів та колективних вироків.
Роззброєння учасників руху Опору, принаймні в Західній та Центральній Європі, відбувалося напрочуд безконфліктно. Влада закрила очі на вбивства й інші злочини, скоєні в безконтрольні місяці звільнення: тимчасовий уряд Бельгії оголосив амністію на всі правопорушення, вчинені в ім’я руху Опору впродовж сорок одного дня після офіційної дати звільнення країни. Скрізь панувало мовчазне розуміння того, що щойно відновлені органи влади мають узяти на себе відповідальність за покарання винних.
Тут починалися труднощі. Що означало бути «колаборантом»? З ким вони співпрацювали і з якою метою? Якщо не брати до уваги безпосередніх випадків убивств чи крадіжок, у чому полягала провина «колаборантів»? Хтось мав заплатити за народні страждання, але як визначити страждання і кого призначити відповідальним? У різних країнах ці дилеми мали свої нюанси, але загальна проблема була спільною для всіх: те, що сталося в Європі в попередні шість років, не мало прецедентів.
Насамперед будь-який закон про взаємодію колаборантів з німцями мусив мати зворотну дію: до 1939 року злочину «співпраці з окупантом» не існувало. Під час попередніх війн окупаційні армії шукали співпраці й отримували сприяння і допомогу місцевого населення, однак за деякими дуже особливими винятками — наприклад, у випадку фламандських націоналістів в окупованій німцями Бельгії в 1914–1918 роках — це вважалося не підштовхуванням до злочину, а просто одним із проявів шкоди, якої завдавала війна.
Як ми вже зазначали, колабораціонізм як злочин підпадав під чинний закон лише в одному випадку — коли дорівнював державній зраді. Красномовний приклад — Франція, де багатьох колаборантів, незалежно від того, що саме вони робили, судили та визнали винними за статтею 75 Кримінального кодексу 1939 року, тобто у «шпигунстві на користь ворога». Але люди, які поставали перед судом, часто працювали не на нацистів, а радше на режим Віші, очолюваний та керований самими французами, який, по суті, був законним правонаступником довоєнного французького уряду. У цьому випадку, як і в Словаччині, Хорватії, протектораті Богемії, Соціальній республіці Муссоліні в Сало, Румунії маршала Іона Антонеску й Угорщині в час війни, колаборанти мали право на власний захист стверджувати — і так і робили, — що працювали суто на або разом з урядом власної держави.