Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Висока комісія, яка мала здійснювати чистку, закрилася в березні 1946 року, а через три місяці оголосили про перші амністії, зокрема про анулювання всіх тюремних вироків терміном до п’яти років. Буквально кожен префект, мер та бюрократ середньої ланки, який потрапив під чистку в 1944‒1945 роках, міг відновитися на посаді та уникнути виплати призначених штрафів, а більшість із майже 50 тисяч італійців, які потрапили за ґрати через фашистську діяльність, провели там небагато часу[28]. За рішенням суду було страчено щонайбільше 50 осіб (утім ця цифра не враховує 55 фашистів, яких убили партизани у в’язниці Скіо 17 липня 1945 року).
За часів «холодної війни» відповідальність за відносно безболісний перехід Італії від нацистського блоку до демократичного союзника часто покладали на зовнішній (американський) тиск, а також на політичний вплив Ватикану. Натомість реальність була набагато складнішою. Справді, Католицька церква дуже легко відбулася, з огляду на теплі стосунки папи Пія ХІІ з фашистами і його стратегічне ігнорування нацистських злочинів в Італії та інших країнах. Відчувався помітний церковний вплив. Окрім того, англо-американська військова адміністрація явно не хотіла усувати скомпрометованих керманичів, коли ті намагалися відновити на півострові нормальне життя. І загалом фашистські чистки давали ефективніший результат у регіонах, де лівий рух Опору та його політичні представники міцніше втримували свої позиції.
Утім проєкт амністії в червні 1946 року підготував саме Пальміро Тольятті, п’ятдесятиоднорічний очільник Італійської комуністичної партії, який у післявоєнному коаліційному уряді обіймав посаду міністра юстиції. Після двадцяти років в еміграції та багатьох років на високих посадах Комуністичного інтернаціоналу він не мав ілюзій щодо меж можливого і неможливого, коли війна на європейському континенті скінчиться. Повернувшись із Москви в березні 1944 року, під час промови в Салерно він оголосив, що його партія віддана національній єдності та парламентській демократії, чим здивував і збентежив багатьох своїх послідовників.
Тольятті не бачив жодного сенсу в тому, щоб штовхати до громадянської війни — або радше підживлювати війну, яка вже і так тривала, — країну, де мільйони людей, більшість із яких аж ніяк не зараховувала себе до політичної правиці, були скомпрометовані своїми зв’язками з фашизмом. Набагато доцільніше було працювати над відновленням порядку та нормального життя, залишити фашистську епоху в минулому та боротися за владу через виборчі бюлетені. Крім того, завдяки власному привілейованому становищу як поважна особа в міжнародному комуністичному русі, стратегічні перспективи якого сягали далеко за межі італійських берегів, Тольятті розглядав грецьку ситуацію як застереження.
У Греції попри те, що у воєнний час колабораціонізм серед урядової та підприємницької верхівки справді був поширений, післявоєнні чистки були спрямовані не на правицю, а на лівих. Цей випадок був унікальним, але показовим. Громадянська війна 1944–1945 років переконала британців, що тільки рішуче відновлення консервативного режиму в Афінах могло стабілізувати цю маленьку, але стратегічно важливу країну. Чистка або інші залякування підприємців та політиків, які співпрацювали з італійцями чи німцями, могли б призвести до масштабних наслідків у країні, де революційно налаштована лівиця, здавалося, готова була захопити владу.
Отже, загрозою стабільності в Егейському морі та на Південних Балканах після німецької армії, що відступала, стали грецькі комуністи, які добряче зміцнили свої позиції, та їхні союзники-партизани в горах. Надзвичайно мало осіб дістали суворе покарання за колаборацію з країнами Осі під час війни, але стосовно лівих смертну кару призначали направо і наліво. Оскільки в Афінах чітко не розрізняли лівих партизанів, які боролися проти Гітлера, та комуністів-підпільників, що намагалися скинути післявоєнний грецький уряд (і це справді найчастіше були ті самі люди), у подальші роки в судах і тюрмах швидше опинялися учасники руху Опору, а не їхні вороги-колаборанти. Окрім вироку та ув’язнення, їх також на багато десятиліть виключали з громадського життя. Розплачуватися доводилося навіть їхнім дітям та онукам, яким відмовляли в роботі в роздутому державному секторі аж до 1970-х років.
28
Навіть у 1960 році 62 з 64 префектів, які очолювали місцеві адміністрації італійських провінцій, а також усі 135 начальників поліції обіймали посади ще за часів фашизму.