Після війни. Історія Європи від 1945 року

Натомість підприємці та високопосадовці, що нажилися на окупації, страждали мало, принаймні в Західній Європі. В Італії cоюзники наполягли, щоб особи на зразок Вітторіо Валлетти, президента компанії FIAT, залишилися на своїх посадах, попри відомі зв’язки з фашистською владою. Інші італійські підприємці вижили завдяки тому, що колись перебували в опозиції до Соціальної республіки Сало Муссоліні — і вони справді часто їй протидіяли через те, що вона була занадто «соціальною». У Франції переслідуванням за економічну колаборацію передувала вибіркова націоналізація — наприклад, заводів Renault як покарання за суттєву допомогу німецькій армії з боку Луї Рено. І всюди дрібним підприємцям, банкірам та посадовцям, які служили в адміністрації окупаційного режиму, будували «Атлантичний вал», що мав зупинити вторгнення у Францію, постачали німецьким силам різноманітні товари тощо, дали спокій, щоб вони могли надавати подібні послуги та забезпечувати безперебійність і стабільність у демократіях, які прийшли нацистам на зміну.

Напевно, таких компромісів і не можна було уникнути. Сам масштаб руйнації та морального занепаду в 1945 році означав, що все, що лишилося, нагодиться як цеглинка в будівництві майбутнього. Тимчасові уряди в перші місяці після звільнення були майже безпорадні. Певна річ, вони мусили співпрацювати з бізнесовими, фінансовими та виробничими верхівками, ще й дякувати їм, щоб безпомічне голодне населення могло отримати харчі, одяг і паливо. Чистки в підприємницькому секторі могли призвести до зворотних, навіть нищівних результатів.

Ціною, яку за це довелося сплатити, був політичний цинізм та гірке розчарування в ілюзіях і надіях щодо звільнення. Уже 27 грудня 1944 року неаполітанський письменник Ґульєльмо Джанніні написав у L’Uomo Qualunque[33], газеті нової італійської однойменної партії, чия назва власне й обігрувала це відчуття іронічного розчарування, таке: «Я — той, хто, зустрівши колишнього фашиста, запитує: “Як тобі вдалося уникнути чистки?”… Я — той, хто озирається навколо й говорить: “Це фашистське: і методи, і системи”… Я — той, хто більше ні в що і нікому не вірить».

Як ми вже бачили, Італія була складним випадком. Але те, що відчував Джанніні, у Європі кінця 1945 року стало доволі поширеним явищем і підготувало ґрунт для стрімкої зміни настрою. Після того, як винних у тому, що сталося в недалекому минулому, визначили, а також призначили покарання — за найбільш кричущі злочини або в тих випадках, які приносили найбільше моральне задоволення, — більшість людей на територіях під нещодавньою німецькою окупацією схотіли залишити незручні або неприємні спогади в минулому та продовжити свої поламані життя. У будь-якому разі дуже мало хто звинувачував у найгірших злочинах своїх співгромадян. За загальною згодою, абсолютну відповідальність за це мали взяти німці.