Після війни. Історія Європи від 1945 року

Такий вирок винесли 49 723 французам. Одинадцять тисяч державних службовців (1,3% всіх державних працівників, але набагато менше ніж 35 тисяч, які втратили роботу в часи режиму Віші) були усунені з посад або ж покарані іншим чином, однак більшість із них поновилася на роботі впродовж шести років. У підсумку épuration (чистка), як її називали, торкнулася близько 350 тисяч осіб і суттєво не вплинула на життя та кар’єру більшості з них. Ніхто не дістав покарання за те, що сьогодні ми б назвали злочином проти людяності. Відповідальність за них, як і за інші воєнні злочини, поклали лише на німців.

Досвід Італії був іншим з кількох причин. Попри те, що це була колишня країна Осі, уряди союзників наказали Італії провести власні судові процеси та чистки; зрештою, у вересні 1943 року країна перейшла на інший бік. Однак щодо того, кого і за що судити, цілковитої ясності не було. Тимчасом як в інших країнах Європи колаборантів здебільшого таврували як «фашистів», в Італії цей ярлик стосувався занадто широкої та неоднорідної маси. Від 1922 до 1943 року країною керували свої власні фашисти, а від влади Муссоліні її звільнив один із його маршалів — П’єтро Бадольо, чий перший антифашистський уряд і сам складався здебільшого з колишніх фашистів.

Найочевиднішим фашистським злочином, який підлягав кримінальному переслідуванню, була колаборація з ворогом після 8 вересня 1943 року (коли відбулося німецьке вторгнення). Унаслідок цього більшість обвинувачень було винесено на окупованій півночі країни та пов’язано з маріонетковим урядом, встановленим у Сало на озері Гарда. Опитувальник «А ти був фашистом?» (scheda personale, або особиста картка), який став об’єктом багатьох жартів, виявляв відмінність між фашистами Сало та рештою фашистів. Заходи щодо перших встановлював декрет № 159, виданий у липні 1944 року тимчасовою законодавчою Асамблеєю; він описував «особливо тяжкі вчинки, які, хоч і не належали до злочинної діяльності, вважалися такими, що суперечили розсудливості та нормам політичної пристойності».

Цей химерний законотворчий витвір, на думку авторів, мав допомогти обійти складність притягнення до відповідальності чоловіків та жінок за вчинки, які вони скоїли, працюючи на визнаний державний уряд. Але Високий суд, створений у вересні 1944 року для процесів над найважливішими злочинцями, складався із суддів та правників, що самі в минулому переважно були фашистами, так само як і штат Надзвичайного суду присяжних, завданням якого було покарання молодших працівників колабораційного режиму. За цих умов навряд чи можна було сподіватися, що населення країни ставитиметься до судових процесів із належною повагою.

Не дивно, що результати не задовольняли нікого. Станом на лютий 1946 року справи порушили проти 394 тисяч державних працівників, з яких тільки 1580 були виправдані. Більшість із тих, хто постав перед судом, стверджували, що були «хамелеонами» (gattopardismo), тобто вели тонку подвійну гру в умовах фашистського тиску: зрештою, членами Фашистської партії обов’язково мусили стати всі державні службовці. Чимало тих, хто проводив допити, і самі могли б легко опинитися по той бік столу, а тому ставилися до таких пояснень цілком прихильно. Після низки гучних процесів над кількома високопоставленими фашистами та генералами обіцяна чистка уряду й адміністрації зійшла нанівець.