Гра на багатьох барабанчиках

Пан М. казав, що проводила біля шопки цілі дні. Він часто бачив, як сиділа навпочіпки перед якоюсь стінкою і, рухаючи головою, міняла кут зору. Він здогадувався, про що їй ішлося — за такої кількости планів навіть маленька різниця перспектив могла настільки змінити поле зору, що сцена, яку оглядали, набувала нового смислу. Візьмімо, наприклад, Трьох Королів. Якщо на них дивитися, як схиляють голови перед Дитятком у Шопці, як приклякли навіть їхні коні й верблюди, відомо було, що йдеться про Різдво. Але можна було поглянути на них на тлі пейзажу, скелястого, пустельного і неприємно порожнього — тоді складалося враження, що то мандрівний цирк зупинився ненадовго на відпочинок, і тепер усі схилилися над водою, тамуючи спрагу. Або ще інакше — бо вище, на наступному плані, виднілися небесні хори, сотні ангелів, що стоять у небесних шерегах, і золоті архангели, і трони, замкнені у рамі неба, а тоді оті троє багато вбраних чоловіків виглядали так, немов це офіровці святого образу, яких, за звичаєм, поміщають біля ніг святих. І так можна було гратися цілими днями. Що та Ковальська і робила.

Пан М. говорив про неї зі співчуттям. Ніщо, схоже, не збуджує в чоловіків такого співчуття, як самотня жінка. Він уперто повертався до втраченої дитини, що після такого не випростається жодна матір. Тому, можливо, і ставився до неї зі сповненою дистанції повагою, незважаючи навіть на ті нічні переполохи, які вона часто влаштовувала, примушуючи його приходити після роботи, часом уночі, і перевіряти, чи все гаразд, чи щось не пропало, чи не стоїть щось не там, де повинно. Пан М., людина проста, яка любить радощі життя, трактував шопку як гарну, складну річ, завдяки якій мав ще й постійну роботу. Він прибирав приміщення, доглядав будинок, робив дрібний ремонт, поливав маленького квітника перед входом. Він вивчив шопку досить добре, тримав її в пам’яті, але ніколи — цілу. Пам’ятав окремі фігурки, наприклад, чоловіка з клунком і собакою або групку шахтарів, які грали в шашки. Але не зміг би розповісти про цілість. Тому й почувався невпевнено, вислуховуючи нервові скарги Ковальської, що немає в шопці чогось, що там має бути. Неможливо було, щоби хтось міг увійти до будинку, відчинити замкнену скляну коробку і вийняти звідти окремі фігурки. Тому він трактував ці розповіді як істерики її хворої душі, як вияви дрібного нешкідливого божевілля. «Чи на ставі не було качок? — питала його нервово. — Чи не плавали на воді малесенькі кольорові качки?» Він не пам’ятав качок. Вона наполягала так уперто, аж він почав сумніватися, що, може, там справді були качки, а він їх раніше не помічав, адже ставок був завбільшки з мідний гріш. Може, чистячи останнім разом касету, він зачепив рукавом околицю ставу, і ті качки, завбільшки з пшеничне зернятко, як він припускав, могли причепитися до шорсткої вовни светра і пропасти.