Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
Прокинувся Вітько від того, що його хтось торсав за плече.
— Синку, що з тобою? — стривожено запитала тітка Миланка. — Стогнеш так, що аж душа обривається.
— Маму... шкода... — сказав Вітько і несподівано для самого себе схлипнув.
Тітка Миланка тяжко зітхнула. Від брата вона вже довідалася про те, чим закінчився похід до Змієвої нори.
— Що поробиш, синку, — сказала вона. — Мабуть, судилося тобі залишитися у нас. От і мій Мирко десь...
І гаряча сльоза упала Вітькові на щоку.
А вранці біля воріт засвистів соловейком Олешко Попович. Росанка визирнула з повітки, насмішкувато поцікавилася:
— А що це ти розтьохкався з самого досвітку? Гадаєш, як Змія побив, то вже тобі все й дозволено?
— Та... я тут Миркового коня привів. Щоб не біг Мирко на своїх двох до Городища.
— А раніше не міг прийти? Він же ще й не снідав.
— Та я — що? Я його не підганяю. Я тут зачекаю.
— Що ти, доню, кепкуєш з людини? — подала голос з клуні тітка Миланка. — Краще б запросила Олешка до хати. Пощо йому стовбичити під ворітьми? Заодно й поснідає з Мирком.
Двічі Олешка запрошувати не довелося.
Коли вибралися з дворища, Олешко тихо сказав:
— Слухай, Мирку... Може, мені того Змія ніби ще й полонити?
— Як це — ніби? — не зрозумів Вітько.
— А так. Учора я його ніби побив. А оце подумав, що, може, мені його ніби й полонити?
— А навіщо?
— Як навіщо? Щоби рознести про це по всіх усюдах. І коли нам доведеться непереливки — хай знають чужинці, що варто мені лише свиснути — і він одразу ж з'явиться і прийде нам на поміч. Ну, то як — гарно я придумав?
— Не знаю... — нерішуче відказав Вітько. — Полонити для того, щоб половці боялися на нас нападати? Мабуть, непогано...
Олешко задоволено поплескав Вітька по плечу.
— Добре мати справу з розумними людьми, — сказав він.
Молодша дружина на чолі з Лидьком уже відхекувалася біля брами. Над хлопцями здіймалася пара.
— Ми тут трохи побігали, — пояснив Лидько, щойно Олешко з Вітьком зіскочили з коней.
— Молодці, — похвалив їх Попович. — А тепер — боротися!
Хлопці миттю розбилися на пари і міцно охопили один одного руками. Хлоп'ячі обличчя розчервонілися з натуги. Перший подолав свого суперника Лидько. Власне, він просто притис його до себе, тоді підняв, як лантуха з половою, і поклав на землю. Після цього Лидько відійшов убік: боротися йому було ні з ким.
Інші хлопці виявилися приблизно однаковими за силою і спритністю. Вони вперлися один в одного лобами, пирхали, штовхалися... Проте ніхто не збирався першим падати на траву.
— А ти чого дивишся? — гукнув Олешко до Вітька. — Ану, покажи Мусі, на що здатний!
Муха — це той, кого Лидько щойно подужав. Але то лише здавалося, ніби Муха слабак. Проти Лидька — звісно, а от коли він обхопив Вітька... Вітько одразу відчув, що Муха значно міцніший за нього. З ним, мабуть, сам Ігор Мороз не одразу впорався б.
Проте боротися так, як борються зазвичай у третьому тисячолітті, Муха не вмів. Він, як і Лидько, думав лише про те, як підняти суперника в повітря і затим кинути на траву.
І це йому майже вдалося. Лише в останню мить Вітько якимось дивом вислизнув з чіпких обіймів Мухи.
— Непогано, — зауважив Олешко.
І знову Муха, як молоденький бичок, пішов уперед. Вітько відчував, що в нього от-от затріщать кісточки. З усієї сили натис долонями на підборіддя суперника. Муха з несподіванки послабив обійми і Вітько знову вислизнув з його рук.
— Це неправильно, — ображено сказав Муха. — Хіба так борються? Ти ж не борешся, а втікаєш.
— То зроби так, аби він не тікав, — порадив Олешко.
Муха витер чоло і знову завзято посунув на Вітька. Але замкнути обійми на спині супротивника не встиг, бо Вітько перехопив його правицю, тоді блискавично пірнув йому під плече. Муха й незчувся, як уже лежав на спині і ошелешено розглядав пухнасті хмарки, які в цей час зупинилися над Городищем.
— Ого! — скрикнув Олешко. — Як це ти так зумів, га?
Вітько повторив прийом. Муха розлютився і стис кулаки.
— Ич, який меткий та удатний, — застеріг його Олешко. — Зачекай з кулаками... Ану, парубки, хто хоче стати проти Мирка замість Мухи?
Першим зголосився Лидько. І тут Вітько перевершив самого себе. Лидько, котрий теж понадіявся на свої сили, лише п'ятами зблиснув у повітрі.
Олешко ляснув долонями об поли.
— Го-го-го! Беркицьнувся, наче лантух з обмішками! — вражено заволав він. — Як це тобі вдалося?
— Дуже просто, — відказав Вітько, втішений такою увагою. — Це прийомчик такий. Називається — кидок через стегно.
— Прийомчик?.. А ти не можеш показати його на мені?