Шизґара

З теми вибору пляжу розмова непомітно з'їхала на легенди великого міста. Про щурів у фарші, хробаків у залізній бочці, з якої квас продають, негра, що полоскав сифілітичний член у склянці з газводою й був убитий за це випадковим таксистом, та китайські килими, що світяться вночі силуетом вождя Мао в труні, не розповідали — заяложено до моветону, й не вірив у це ніхто. А от про те, що в аптеці за трилітровий слоїк сушених комарів або чистого сигаретного попелу дають купу якихось стецових ніштяків, мало не сто рублів, чутки трималися вперто. От перевірити не вдавалося. Комахи чомусь не наловлювалися, а попіл в ході збору обов'язково ставав нечистим: то бичка хтось в банку кине, то плюне знічев'я…

— А в селі в моєї бабці було, — не витримав Сорока. — Мені знайомий мого брата розповідав.

Сорочиного брата Сергія знали всі — він був на три роки старшим від барабанщикових однолітків і з дитинства вважав нижчим від своєї гідності водитися з ними: так, кивне — означить, що помітив, не більше. Колись це зачіпало хлопців: ще б пак: такий козирний кент був цей Сергій. А потім і вони виросли й вирішили: хер, вибачайте, з ним, хоче виламуватися — хай, ми і без нього нехило спілкуємося. Але посилання на реального, відомого всім брата надавало оповідці вигляду достовірності.

— Ага, кіно в них знімали. Про війну, — розповідав Сорока. — За селом, в лісі. Німці там, партизани — таке. А літо, спека — як зараз. Ну, вони годину знімають, другу — десять дублів зробили. Всіх спрага мучить, водички кортить. Оголошується перерва, і тут виявляється, що питну воду забули. Режисер — репетувати. Жінка-помреж — в сльози. Кілька молодих акторів визвалися привезти і як були: в костюмах, в гримі, — сідають на броньовик з хрестами й айда на село, в магазин по сік та мінералку!

Приїхали, а сільпо зачинене й ніде ні душі. Якогось діда древнього надибали, а він і сказав: всі на зборах в клубі. Кіношники — туди: група ж не може чекати. Думають, артистів у нас люблять, зараз пояснимо ситуацію, хай відпустять продавця на пару хвилин.

Заходять вони до клубу, а один вирішив приколотися: «Гутен таґ, — каже. — Хто єсть продафець дер сільський лаффка?»

Тут ті, що в президії сиділи, пополотніли, мов крейда, голова сільради почав повітря ротом хапати, як карась на суші, комсорг бочком-бочком — за лаштунки намітився; думали — війна, справжні німці знов прийшли. А комірник підхопивсь і давай комуністів виказувати!

– І що, розібралися? Чим закінчилося? — поцікавився Шурко Шварцберг.

— Чим треба. Актору дільничний призначив штраф за дрібний бешкет, а комірника забрали й дали десять років Колими.

Таке рішення всі визнали справедливим: подумаєш, з ролі не вийшов, з німецьким акцентом сказав, це зовсім не те, що голову сільради зраджувати.