Окопні історії: фронтовий щоденник

Теоретично ти воюєш, але на практиці з ранку до вечора робиш сотні інших справ і натискаєш на курок лише час від часу. У метушні побуту війни на пафос часу не залишається.

Командирів, які живуть у тилу і приїжджають лише покерувати, тут не поважають, а деяких відверто ненавидять. Були випадки, коли таких самодурів тихенько прикопували у лісосмугах і оголошували зниклими безвісти.

На клапан приїхав генерал-прикордонник. Походив, позаглядав, скривив пику і ткнув пальцем на недолік. А оскільки з місцевих поряд був лише наш Кузя, то й звернувся генерал до нього:

— Негайно виправити!

— Мені що, робити більше нічого? — огризнувся розвідник.

— Яке в тебе звання? — завищав генерал, і ліва повіка у нього засіпалась.

— Пішов ти, — теж почав сердитись Кузя.

— Як твоє прізвище? — генерал сатанів і вже бризкав слиною.

— А воно тебе колише?

— Та я генерал!

— Та мені плювати! — повернувся і пішов.

Генералу нічого більше не залишалося, як піти далі шукати своїх особистих підлеглих. Знайшов прикордонників, зірвав на них злість, викричався й знайшов недоліки. Дав п’ятнадцять хвилин на усунення: позбирати недопалки і позакопувати ямки від мін. Через п’ять хвилин, як на замовлення, почувся шурхіт, і на клапан посипалися міни. Генерал плюхнувся в ямку від 120-міліметрової міни, заплющив очі й з виглядом «я у хатці» завмер. Мабуть, із фільмів про війну запам’ятав байку, що снаряд двічі в одну вирву не потрапляє. Щойно обстріл притих, він рвонув до машини, на ходу обтріпуючи бронежилет.

— Товаришу генерале, а як же ямки? — підколов хтось із прикордонників.

— Чорт з ними, — махнув рукою не повертаючи голови генерал, скочив у машину й поїхав.

Чомусь я дуже ненавиджу начальство. Як бачу, то в 90 % випадків хочеться хоча б у морду плюнути.