Глибинний шлях

НА БАТЬКІВЩИНІ

Удосвіта наш пароплав залишив за собою острів Руський, обминув мис Поворотний і, йдучи повз Егершельд, приготувався віддати якір в бухті Золотого Рогу.

Високо по горбах, над осяяним ранішнім сонцем Владивостоком, танули ріденькі пасма туману. В бухті, де біля причалів стояли численні пароплави, зачиналося метушливе денне життя: порушуючи спокій, бігли невеличкі катери і повільно повзли буксири.

Я стояв на палубі без шапки, роздягнений, міцно стискав руками фальшборт[12] і з сповненим радості серцем озирав берег, місто, бухту. Гребці на невеликому кунгасі,[13] що пропливав близько нас, береговий матрос, що привітально махав нам рукою, димок над комином якогось будинку, навіть вода в бухті — все це було милим і рідним, чого я давно вже не бачив. Хотілося зробити щось незвичайне.

Громохкий гудок врізався в ранішній шум порту. То наш пароплав сповіщав про своє прибуття. Враз стих гуркіт машин. Боцман з матросами готувалися закидати на берег швартові кінці та спускати на воду м’які кранці, що мали захищати борт пароплава.

От ми й пришвартувались.

Скоренько потиснувши руки друзям з екіпажу “Чорноморця”, я зійшов трапом на рідну землю. Батьківщина зустріла мене сонячним ранком, кількома носіями, привітними службовцями порту і миловидною дамою в сірому костюмі та брилі з широкими крисами. Дама явно поспішала.

— Добридень, Олексо Мартиновичу! — раптом крикнула вона до мене. — Ви прибули на дві години раніш.

Це мене здивувало. Я ніяк не сподівався, що мене зустрічатимуть.

— Зінаїда Костянтинівна Шепетова, — відрекомендувалась дама. — З Владивостоцького морського агентства Підзембуду. Мені доручено вас зустріти. Вам приготовлено номер в готелі.

Приємно, коли про ваш приїзд пам’ятають і турбуються про ваші вигоди!

— В “Золотому Розі”? — спитав я.

— Ні, в новому готелі “Тихий океан”. Його збудували лише місяць тому. Це готель Приморського тунельтресту.

— Скажіть, чи можу я сьогодні виїхати до Іркутська?

— Так скоро? Ми гадали, що ви кілька днів відпочиватимете тут.

— Дуже охоче зробив би це, але в Іркутську, як мені відомо, цими днями відбудеться засідання Ради при начальнику будівництва.

— А хіба ви — член Ради, що вам обов’язково треба там бути? Ми хотіли тут з вами ближче познайомитися, — посміхаючись, сказала Шепетова.

— Дуже радий цьому. Та мені треба зустрітися з деякими людьми, яких зможу побачити під час засідання Ради.

— Ви встигнете, мабуть, тільки на кінець засідання.

— Це поїздом. А авіаекспресом?

— Так він буває тільки через день! Крім того, мало не завжди погода примушує його десь заночувати. Сьогодні експресний літак уже вилетів.

— А спеціального літака замовити не можна?

— Є ще поштові експреси. Іноді воли беруть пасажирів. Тільки робиться це з дозволу авіаційного відділу. А підполковник Шелемеха дає такі дозволи дуже неохоче.

— Як ви сказали? Підполковник? Він уже підполковник?

— Так.

— Я залишив його майором… Ну, гаразд. Так ви, будь ласка, проведіть мене до готелю і допоможіть негайно послати Шелемесі телеграму.

Так відбулося моє повернення на Батьківщину.

Незабаром я стояв на балконі одинадцятого поверху готелю “Тихий океан”, де мені відвели затишний номер, і, ждучи відповіді від Шелемехи, згадував недавнє минуле і свою півторарічну подорож за кордон.

За цей час я побував у багатьох містах трьох континентів, де зосереджена творча думка, де відбувались цікаві технічні дослідження, що цікавили мою Батьківщину, а зокрема управління будівництва Глибинного шляху. Закордонна місія будівництва переїздила з країни до країни, склад її, за винятком кількох чоловік, безперервно змінювався. Часто прибували нозі люди, але я не мав змоги хоча б на кілька днів повернутися додому. Обов’язки відповідального секретаря місії вимагали численних офіціальних візитів та прийомів, переговорів з різними компаніями, організації знайомств та зустрічей наших техніків з видатними чужоземними техніками. Щоправда, відповідав за все керівник місії, але мені весь час доводилось бути його правою рукою.