Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Антон Павлович кивнув, збираючись одійти.
— А як проект? — спинив я його. — Чий варіант? Макаренка чи Самборського?
Черняк трохи помовчав.
— Здається, уряд передав усе на розгляд Саклатвали. Офіціально ні той, ні другий варіант не затверджено. Є третій варіант, самого Саклатвали. Та він… віч мало чим відрізняється від варіанта Макаренка.
— Гм… Дивно.
— Я сам дивуюсь. Цей молодик зумів під’їхати до старого і має, видно, на нього великий вплив. Але варіант Макаренка не можна було затверджувати. Проти нього всі, крім Саклатвали та військових. Останні, власне, зайняли позицію нейтралітету.
Гості вимагали редактора, і ми не могли більше розмовляти.
Я повернувся на своє місце схвильований, піднесений. В моєму мізку вже спливала уява про пароплави, літаки, поїзди, автомобілі, що проноситимуть мене по океанах та континентах, про великі міста обох півкуль. О третій годині, в розпалі танків, я вирішив їхати додому, бо танцюю не дуже добре: дами не зацікавлені в такому кавалері.
Догадов, що був уже в високопіднесеному настрої і не дуже міцно тримався на ногах, поїхав мене проводжати.
Незважаючи на пізній час, на вулицях було шумно й людно, світилися різнокольорові ліхтарі, на майданах спалахували фейерверки, ракети полосували небо. Погода змінилася на краще. Похолодало, падав сніжок.
В готелі теж зустрічали Новий рік. Двері ресторану були широко відчинені. Там грала музика, а деякі пари танцювали навіть у вестибюлі.
Як тільки ми опинились у номері, Догадов витяг з кишені пляшку шампанського і зажадав, щоб ми випили за його від’їзд.
— Слухай, — сказав він мені, — Антон Павлович говорив, що ти теж кудись їдеш… Куди саме?
— Мабуть, за кордон.
— Що ти? Здорово… За це треба розкубрити ще одну пляшку… Заздрю тобі. І надовго?
— Встигну скучити.
Ми ще пили, і він пішов від мене десь коло п’ятої. Я нічого не пам’ятав, крім останніх його слів, які він сказав, коли я проводжав його до виходу:
— Знаєш, Олексо, цей Макаренко або щось страшне, або геніальна людина.
ТАРАС ЧУТЬ
Я прокинувся від стуку в двері. Годинник показував п’ять хвилин на десяту. Я чортихнув несподіваного відвідувача, що розбудив мене. З’являтися в такий ранній час першого січня було просто нахабством. Спершу я хотів удати, що сплю, але в двері сипалися рівномірні, недуже гучні, але й не тихенькі удари. Довелося підвестися й одчинити.
За дверима стояв Макаренко. Молодий чоловік попросив пробачення:
— Ви на мене не гнівайтесь, що я вас так рано збудив, але через годину я залишаю готель.
— А що трапилось?
— Мушу бути в інституті, а завтра виїжджаю в Іркутськ у справах будівництва.
— Прошу, прошу. Пробачте, що неодягнений, але я недавно ліг. Зараз почну розшуки.
“І часу в нього небагато, — подумав я, — ну що, коли не знайду?”
Взагалі надії знайти лист раніш ніж через кілька годин у мене не було. Сказати ж цього я не одважувався. Інженер стояв серед кімнати. Запропонувавши йому стілець, я підійшов до столу і одсунув середню шухляду. Уже кілька разів перед тим я оглядав її, але листа не знаходив. Проте у мене було правило шукати скрізь, перебираючи кожний аркуш, кожну дрібницю. Так вчинив і тепер. В шухляді лежало кілька журналів. Підняв один, другий І з полегшенням зітхнув. Там лежав лист Ліди. Я тут же віддав його Макаренкові.
Він подякував, потиснув руку і, сказавши, що сподівається бачити мене в Іркутську, вибіг з кімнати.
Подивившись ще раз у шухляду і розвівши руками, я хотів знову бухнути в ліжко, але задзвонив телефон. Говорила секретарка академіка Саклатвали. Він викликав мене до себе сьогодні на восьму годину вечора.
Слідом за першим разом телефон задзвонив удруге. На цей раз я впізнав голос Аркадія Михайловича.
— Голубе, ви не спите? Хочете до Тараса поїхати? Нарешті лікарі дозволили відвідати його і поговорити.
— Дуже хочу. Коли ви їдете?
— Зараз. То заїжджати?
— Обов’язково.
— Ви, мабуть, ще в ліжку?
— Майже.
— То хутенько одягайтесь.
Тільки вийшов я з-під душу, як портьє подзвонив мені, що мене вже жде авто.
Вибігши з готелю, я побачив в авто слідчого Томазяна й Аркадія Михайловича.
— А Шелемеха, Черняк? — спитав я, здоровкаючись з ними.
— Шелемеха щойно поїхав до Саклатвали, академік його викликав. А Черняк, мабуть, непробудно спить, бо я не додзвонився.
Авто повільно посувалося людними вулицями, намагаючись вибратися за місто. Томазян сидів за стерном, і мені було видно лише його широку спину та іноді в люстерку, що висить над шофером, з’являлося спокійне хіудорляве обличчя.