Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— І тут, — зауважив один з журналістів, — виходить не все гаразд.
— А чого? — поцікавився я.
Представник тресту заявив, що прискорення будівництва особливих труднощів не викликає.
— Та кажіть одверто, — попросив я.
— Будете в Іркутську, там про все довідаєтесь, — сказав той самий журналіст. — У нас застосовується так звана макаренківська система, з якої всі страшенно незадоволень
— В чому ж вона полягає, та система?
Але подзвонив телефон. Мене викликав начальник аеропорту. Він одержав телеграму від Шелемехи з наказом негайно вирядити мене на експресному поштовому літаку.
ВЕСНА НАД БАЙКАЛОМ
Наприкінці травня Байкал очистився від криги, і пароплави рушили через озеро з півдня на північ, від однієї Ангари до другої. Цієї весни пароплавів на озері було як ніколи доти. Вони перевозили вантажі й людей на північ. Величезне будівництво, що тривало вздовж 5б-ої паралелі, залюднювало дикий край, перетворювало всі ріки та озера на під’їзні шляхи. Близько мільйона людей, озброєних найновішою технікою, працювали на будівництві, що простяглось від Москви до Охотського моря. Армія робітників, техніків, інженерів, які безпосередньо працювали на прокладанні тунелю, вимагала другої армії, що дбала про харчування, житло, медичну допомогу, культурне обслуговування будівників. Обидві ці армії потребували величезної кількості найрізноманітніших матеріалів, машин та інструментів.
Я був захоплений думками про це, коли літак проносився над хвилями бурхливого Байкалу. Навіть те, що можна було побачити з повітря, свідчило про величні масштаби цього будівництва.
Незабаром ми приземлились на аеродромі між Іркутом та Ангарою. Нас вітав стартер з прапорцем у руках. Мої чемодани відразу опинились на невеликому автовізку, слідом за яким я рушив до аеровокзалу.
— Підполковник Шелемеха просив переказати, — говорив мені стартер, — щоб ви їхали прямо до нього. Машину він прислав.
Я був вдячний Станіславові.
Ми підійшли ближче до аеровокзалу, і я наче впізнав людину, яка стояла майже на краю поля і вдивлялась в небо. То був Самборський. Наші погляди зустрілись.
— Олексо Мартиновичу! — крикнув він мені, і ту ж хвилину я потрапив у його обійми.
Самборський анітрохи не змінився: такий же рухливий, метушливий, схильний до іронії.
— От несподівана зустріч! — галасував інженер. — А чи знаєте, кого я приїхав зустрічати?
— Не уявляю.
— Аркадія Михайловича і Тараса Чутя.
— Та ну?.. Де ж вони, коли прибувають?
— Зараз. їх рейсовий літак 1456. Вони летять із Свердловська… Коли вони будуть? — спитав Самборський стартера.
— 1456-й вилетів із Свердловська о третій годині за місцевим часом, — докладно відповів стартер. — Він робить триста кілометрів на годину і мусить прилетіти сюди о сімнадцятій.
— А зараз без трьох хвилин п’ять, — сказав Самборський, глянувши на годинник.
— Ото, мабуть, він і з’явився, — показав стартер на захід.
Ми помітили там чорну крапку. Стартер залишив нас і пішов на аеродрОхМ. В цей час з аеровокзалу вийшов мужчина без шапки. Він наче трохи сутулий, але напевне цього сказати не можна. Він ішов твердим кроком, і коли наблизився до нас, я відчув новий приплив хвилювання, бо впізнав Ярослава Макаренка.
— Ярославе Васильовичу!
Він підійшов до нас і привітно поздоровкався зі мною, проте не виявив навіть і в малій мірі тієї радості, яку я щойно спостерігав у Самборського. З останнім він тримався ввічливо, але холодно. Я помітив явну недоброзичливість Самборського, коли той дивився на свого друга, і догадався, що колишня дружба дала значну розколину.
— Чув, що ви приїздите, але не знав, що вже тут, — звертаючись до мене, сказав Макаренко.
— Тільки-но з літака. А ви, мабуть, Аркадія Михайловича зустрічати?
— Вгадали. Його й Тараса. Не знаєш, — звернувся він до Самборського, — вони не запізнюються?
— Ось їх літак, — показав той на машину, що робила коло над аеродромом.
Ми ждали, коли машина приземлиться. Тим часом я уважно приглядався до обох інженерів. Самборський майже не змінився, якщо не зважати на холодність до Ярослава. Зате в останньому безперечно сталися зміни. Обличчя його зробилось суворішим, щелепи міцно стиснуті, а на непокритій голові я помітив сивину. Можна було б сказати, що він постарішав. Та від нього віяло надзвичайною енергією, впертістю, почуттям перемоги. Важко було сказати, що саме свідчило про це, але мені здавалося, що біля мене стоїть людина великих пристрастей, яка, проте, заховує від стороннього погляду своє внутрішнє життя, свої прагнення.