Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Про те, що діється на Батьківщині, як розгортається будівництво, нам було відомо не тільки з преси та офіціальних і неофіціальних листів, а і з розповіді людей, які приїздили до нас. Ми знали про гігантський розмах роботи.
Про велетенський тунель, який будують більшовики, чимало писалося в закордонних газетах та журналах. За будівництвом уважно стежили тамтешні техніки, різні припущення робили економісти, говорилося й про оборонне значення тунелю. Та все ж докладних відомостей там ніхто не мав. За кордоном знали про керівну роль у будівництві академіка Саклатвали, часто згадували прізвища його талановитих помічників, зокрема Самборського, і дуже рідко доводилось мені читати прізвище Макаренка. А з розмов інженерів, що приїздили до нас, ми чули, що правою рукою Саклатвали весь час залишається Макаренко, що між ним та іншими інженерами, особливо Самборським, точиться боротьба. Майже всі, хто приїздив до нас, були настроєні проти Макаренка.
— Це безперечно талановитий інженер, — говорили одні.
— Надто самовпевнений, — казали другі.
— Знань у нього вистачить, — висловлювались треті. — Але в будівництві він явно веде лінію на здорожчення і на вповільнення темпів. В особистому житті в нього щось не так, як у інших. Він усіх цурається, ні з ким не дружить.
У своїх листах до Шелемехи й Черняка я не раз просив пояснити мені, що з Макаренком, але льотчик відповідав, що все гаразд, а Антон Павлович, посилаючись на те, що плітками займатися не хоче, запевняв, що мені все стане ясно, коли повернусь.
До знайомих, які мене дуже цікавили, належали також сестра Станіслава Шелемехи Ліда та лікар Юрій Барабаш.
У своїх дуже рідких листах льотчик згадував про сестру лише кількома словами. Я сам писав до Ліди, але відповіді від неї надходили офіціальні, холодні, і це посилювало в мене тривогу за неї. За тими холодними листами мені ввижалася трагедія в житті цієї дівчини, трагедія, що великою мірою стосувалася ще двох людей. З листів я знав, що Ліді не погіршало, але й не покращало, їй, як і раніше, лікарі забезпечували принаймні два десятки років, протягом яких вона може нормально жити й працювати, весь час перебуваючи під медичним доглядом та зберігаючи душевний спокій. І все-таки над нею висіла передчасна смерть. Ліда все ще працювала в лабораторії металів академіка Саклатвали, її вважали за здатного фізико-хіміка.
З газет мені було відомо, що Барабаш виявив неабиякі здібності, досліджуючи лангергансівські острівці. Недавно він захистив докторську дисертацію. Але його дослідження, на думку медичних світил, з якими мені доводилось зустрічатися за кордоном, майже нічого нового в лікування діабету не вносили. Та й взагалі вони начебто не мали відношення до цієї хвороби. Здається, Барабашеві була запропонована кафедра в одному з московських інститутів.
Стоячи на балконі, оглядаючи місто й бухту, я не міг без хвилювання думати про цих людей. Звичайно, поруч Ліди весь час у моїй уяві повставав образ Макаренка. Я добре пам’ятав його похмурий, рішучий погляд, очі з прихованим болем, — все, що я бачив перед своїм від’їздом. Тоді він одмовився від Ліди. Але як контрастували мої почуття до нього із ставленням широкого загалу спеціалістів, техніків! Мені боляче й тривожно було думати про це. Тим більше люди, які виступали проти Ярослава Макаренка, виступали щиро, бо були переконані в помилковості його тверджень. Невже я помиляюсь у цій людині? Мені було гірко, коли я згадував його відповідь на єдиний мій лист до нього. Вона, ця відповідь, була більш ніж прикрою. Макаренко писав, що дуже зайнятий роботою і не має часу на листування. До цього було додане прохання вислати кілька спеціальних книг…
Очікування відповіді від Шелемехи прикувало мене до готелю. Кілька разів дзвонив телефон, чулися голоси знайомих, які, довідавшись про мій приїзд, вітали мене й запрошували до себе. Потім приїхали два журналісти з місцевої газети, представник Приморського тунельтресту та Шепетова. Вони цікавилися мною, а я — Приморським тунельтрестом, що був автономною одиницею в системі будівництва Глибинного шляху і прокладав тунель від Тихоокеанська, який виріс на 56-ій паралелі на березі Охотського моря, до Владивостока. Це було одне з найбільших відгалужень головного шляху.
— У нас все прекрасно, — відповів представник тресту на моє запитання про хід будівництва. — Робота розгортається нормально, хоча останнім часом доводиться прискорювати роботи.