Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— У того пасажира, що питав про мене, руденькі вуса, сірий плащ і чорна кепка?
— Так, так. Ви його знаєте?
— Хто це? — не стримався я.
Аркадій Михайлович подав мені папірець. То була судова оповістка.
“Громадянину Довгалюку Аркадію Михайловичу.
Народний суд 14-ої дільниці за рішенням Обласного суду втретє переглядає справу про позов до вас на п’ятдесят чотири тисячі карбованців за незаконне користування громадською площею. В разі неявки справа розглядатиметься без вас.
Вручити оповістку доручається громадянину Черепашкіну Івану Семеновичу”.
— Я не розумію, — сказав я.
— Ви всі його знали, — мовив професор. — Це комендант будинку, що колись примусив нас ночувати на солярії. Він з надзвичайною впертістю домагався, щоб мене оштрафували… Та невже не пам’ятаєте Івана Семеновича Черепашкіна?
— Так що ж сталося з вашими пасажирами? — допитувався Самборський у пілота.
— Дідько їх знає, — відповів схвильований пілот.
— Не могли ж вони випасти?
— Парашутний люк відчинений.
— А парашути були?
— Не було.
Зацікавлені цією незвичайною подією, ми затрималися ще деякий час на аеровокзалі. Аркадій Михайлович змушений був дати свою адресу представникові міліції, бо той, як водиться, зацікавився знайомством професора з пасажиром, що так дивно зник.
Нарешті ми поїхали. Виявилося, що мені по дорозі з професором, бо Шелемеха жив у тому самому готелі, де й Макаренко. Інженер, професор і хлопчик поїхали раніш. Я ще прощався з СамборськихМ, який обіцяв заїхати до мене і повезти на свою ділянку будівництва.
— Передай привіт підполковникові, його дружині та сестрі, — сказав на прощання Самборський. — Учора Ліда до нього з Москви приїхала. Ну, бувайте.
Ми розпрощались. Машина швидко покотила двоповерховим мостом через Ангару.
“ВИТЯЗЬ ІРКУТЕ”
Шестиповерховий будинок готелю, до якого підвіз мене шофер, вражав своєю легкістю. Він виглядав наче стрункий веселий юнак. Після того як я побачив цей будинок завжди, коли йде мова про бурятську легенду, що стосувалася красуні Ангари і витязя Іркуте, останній уявлявся мені таким височезним, струнким юнаком. Мабуть, той, хто назвав готель його ім’ям, мав здатність до поетизування.
— Другий поверх, номер сімнадцять, — відповів портьє на запитання про Шелемеху. — Підполковник вийшов, дружина дома.
Дружина Станіслава. Я завжди трохи побоювався її. Це побоювання було особливого характеру. Ніна Володимирівна, так звалася вона, була веселою блондинкою, з сірими з синюватим відтінком очима і досить крутим характером. За освітою лікар, за професією хімік, вона не дуже захоплювалась роботою. Найстрашніше для мене було те, що вона мала звичку вживати досить гострих виразів у розмові з знайомими та примушувати до різних екстраординарних речей, наприклад, коли грали у більярд, примушувала переможеного залазити під стіл або мішала фігури на шахівниці в розпалі гри, коли хотіла розмовляти хоча б з одним із партнерів.
Ця особа зустріла мене приблизно в такому ж дусі, як Самборський: оглядала з усіх боків, зауважила, що, мабуть, я за кордоном перетворився на вертопраха, бо починаю скидатися на старий гриб, і нарешті погнала мене в ванну, обіцяючи приготувати тим часом кімнату.
— Ви знаєте, — кричала вона мені з-за дверей, коли я сидів у ванні, — через три дні ми прощаємось з Іркутськом.
— Чому? — спитав я, надриваючись, щоб перемогти грубизну дверей.
— Стась хоче літати, набридло в урядовцях ходити. Він давно проситься.
Одним словом, коли я вийшов з ванни, то довідався, що Станіслав покидає роботу на будівництві і переїздить на захід командувати авіачастиною.
— Учора поїхали діти з бабусею, — говорила Ніна Володимирівна. — Уже майже всі речі відправили. Тут у нас було три кімнати, одну залишаємо Ліді, її сюди Саклатвала викликав і, мабуть, затримає на якийсь час. Ви надовго? Можна буде одну кімнату за вами закріпити. Туг знаєте, як з житлом? Криза жахлива. За цей рік тридцять п’ять тисяч з родинами до Іркутська перевезли. Ідіть переодягайтесь і відпочивайте… За півгодини будуть Станіслав і Ліда. То й обідатимемо. А поки що потерпіть. Ну, марш до своєї кімнати.
Ні, вона була чарівна в своєму стилі. Тільки Станіславу я не дуже заздрив. Вони явно не підходили характерами одне до одного, бо підполковник теж любив командувати.
Я запевняв, що не втомився, відпочивати не хочу і буду ждати Станіслава. Але де там! Вона настояла на своєму. Я змушений був піти до приготовленої мені кімнати і лягти відпочити. Звичайно, я враз заснув.