Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Тарас змовк. На його обличчі позначилася втома.
— Втомився, — сказала Корсакова і багатозначно глянула на нас.
— А ти не пам’ятаєш, як він був одягнений і як себе звав? — спитав Томазян.
— Ні.
Лікарка незадоволено дивилася на слідчого.
— Завтра можна продовжити розмову, — тихо сказала вона.
— А нам нічого не можна йому розповісти? — спитав Аркадій Михайлович.
— Вам… Ні, можете, тільки коротко.
— Пам’ятаєш, Тарасе, свій проект тунелю?
— То, мабуть, несерйозна пропозиція, — червоніючи відказав хлопець.
Ми всі посміхнулись, а Аркадій Михайлович, узявши хворого за руку, сказав:
— І все-таки з твоєї пропозиції дещо вийшло. Зараз інженери розробляють проект тунелю. Не такого, як ти пропонував, та він зв’яже Москву з Далеким Сходом. А ти, власне, про це мріяв.
Хлопчик схвильовано дивився на нас, а Корсакова настирливими рухами показувала, що час кінчати розмову.
— Видужаєш, познайомишся з тими інженерами, — сказав Довгалюк, підводячись.
Хвилин за п’ятнадцять ми залишили лікарню. Томазян, мені здавалося, був незадоволений розмовою з хлопчиком. Ясно, що був злочин, але які його причини? Як опинився в Тараса паспорт Адріана Маковського і куди зникли документи?
Ці дивні факти викликали занепокоєння. Вони ніби загрожували чимсь тому грандіозному будівництву, яке було пов’язане з цим хлопчиком.
ПРОЩАННЯ НА БУЛЬВАРІ
Пізно ввечері я вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям після цілоденної стомлюючої біганини. Підготовка до від’їзду за кордон завдавала багато роботи ногам і чимало клопоту голові. Треба було владнати силу справ, повідомити численних знайомих і родичів про довгочасну відсутність, а головне — подбати про інструкції і документи, якими мусило забезпечити мене управління будівництва.
Після денних турбот у голові гуло, і я з задоволенням ішов спорожнілим бульваром, намагаючись ні про що не думати.
Закуток бульвару, куди я потрапив, виходив до ріки. Тут рідко-рідко світили ліхтарі і темрява густішала між деревами. Сніг лежав тонким білим покривалом, ще ніхто не встиг протоптати стежки по ньому. Віддалений шум міста ледве долітав сюди.
Повільно бредучи між чорних дерев, я опинився біля кручі над річкою, де стояла альтанка та кілька лавочок. Влітку тут завжди було людно, але тепер ніхто не зустрічався” Так само нікого, здавалось, не було ні в альтанці, ні поблизу. Однак скоро помітив, що помиляюсь. За кілька кроків далі, де сходи йшли від альтанки вниз до річки, непорушно стояла людина, спершись на поренчата.
Я зайшов в альтанку і сів. Людина, що стояла на сходах, певне, мене не помічала. Моя звичайна цікавість примусила мене зосередити увагу на ній. Хто це? Чому тут стоїть? Може, жде когось?
Ця цікавість одразу знайшла напрямок моїм думкам і знищила почуття втоми та голозного болю. Нове заняття дало змогу спокійно сидіти в альтанці, віддавшись на якийсь час спостереженням за невідомим.
Він був зовсім непорушний. І це свідчило про його глибоку задумливість. Напевне, ця людина нікого не ждала, бо інакше своїми рухами вона б виявила нетерплячість. А може, невідомий визначався винятковою терплячістю, як старі рибалки, що сидять годинами, не спускаючи очей з поплавця.
Минуло півгодини. Крім нас двох, жодна людина не зазирнула в цей закугок. В такий пізній час і в таку погоду ніхто не мав охоти тинятися по бульвару.
Я відчував, що час уже повертатися додому, але постать на сходах примушувала залишатися тут. Мені здавалося, наче я встряв у змагання з цим незнайомим і що коли покину своє місце раніш ніж він рушить, то буду переможеним. Це було подібне до того, як іноді, ідучи вулицею і поспішаючи, помічаєш людину, що теж поспішає, і коли вона починає наддавати ходи, ти й собі мимоволі прискорюєш крок, ніби побоюєшся, що вона випередить тебе.
Вже обридло сидіти, але я вперто вичікував, коли незнайомець зрушить з місця. Минуло ще з півгодини, і нарешті постать на сходах заворушилась, хитнулася й повільно почала підійматися вгору, наближаючись до альтанки. Він не дійшов до мене якихось два кроки і спинився, знов обернузшись до ріки. Тим часом мені схотілось закурити. Це також давало змогу звернутися до незнайомця.