Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
Надениця майже холодна, але я звик тільки до застиглих страв, тож мені видалося, що вона гаряча. Апетитно давлюся, одночасно вирішуючи службові питання. Найбільше мене цікавила історія з тими фактами. Майже доведено, що в Медарова справді були якісь докази проти Танева. І так само майже доведено, що ті докази — це документи. Довгі роки, поки Медарова не було, вони, очевидно, зберігалися в маленькій скриньці. На жаль, скринька, як і самі докази, десь зникла. Якщо папери попали до того, хто найбільше ними цікавиться, шукати їх далі — марна справа. Існує, проте, й інше припущення; Медаров міг залишити документи на тимчасове зберігання у когось із своїх знайомих. І це досить імовірно, враховуючи, що Танев для Медарова був «небезпечною людиною». Небезпечна людина, знищуючи докази, могла знищити й того, хто їх носив при собі. І навпаки: власник таємних документів перебував у відносній безпеці, коли небезпечна людина знала, що ці документи передано третій, невідомій їй людині. Взагалі механізм добре організованого шантажу…
Я заплатив по своєму скромному рахунку й підвівся, шкодуючи, що не зможу піти в кіно. Добре все-таки, що Медаров мав невелике коло знайомих. Я сподівався обійти всіх за один вечір. Оскільки Андрєєва із списку вже викреслено, я подався до Сиракових.
Власне, чи викреслено об'єкт «Андрєєв» із списку, чи ні, буде видно далі. Лагідні сині очі у людини ще не означають, що кожне її слово слід брати на віру.
Сонце того дня не поспішало ховатися. Мабуть, хотіло подивитися матч «Славія» — «Левський». І судячи по тому, який натовп сунув до стадіону, на змаганні мало бути чимало глядачів. На жаль, я мусив іти на свій матч. Без публіки й овацій. Правда, це не означає, що в разі неуспіху мене не затюкають. Буду освистаний мовчазно, але це ще болючіше.
Ось і дім Сиракових. Цього разу задля розваги почну відвідини з горішнього поверху.
— А, це ви? — усміхнулася Ліда, відчинивши мені двері. — Який збіг… Я саме думала про вас.
— Дуже мило, — проказав я. — Сподіваюсь, ви не думали нічого лихого.
— Навпаки. Хочу намалювати вас як позитивного героя.
— Гм… — пустив я в дію свій улюблений вигук, заходячи до майстерні. — В цій ролі я ще не був.
— Я згадала про вас у зв'язку з Медаровим, — пояснила Ліда.
— Невже? Ну, тоді це справді збіг. Я теж згадав про вас у зв'язку з Медаровим…
— Пам'ятаєте, — вела далі дівчина, не слухаючи мене, — я хотіла намалювати портрет Медарова? Потім од вас дізналася, що він помер. Одначе думка про той хижацький образ не залишала мене. А ви казали, що від таких образів особливої користі нема. У ваших словах було щось справедливе. В тому розумінні, що образ не може бути темою сам по собі. І через те у мене виникла ідея використати той образ як протиставлення…
— Цікаво… — пробурмотів я, глянувши на годинник.
— Я вирішила створити конфліктну композицію, побудовану на двох образах: нове і старе, ви і Медаров…
— Гм… А якою точно буде ситуація? Сидимо й бесідуємо? Чи…
— Саме в цьому складність проблеми: якою буде ситуація. Я сподівалася, що ви порадите мені.
— Сумніваюсь, — похитав я головою. — У нашому відомстві справді є гурток художньої самодіяльності, але, зізнаюсь, я ще туди не записався.
— Ви могли б допомогти мені як практик…
— Добре, — погодився я, — подумаю. А тепер допоможіть мені ви.
Ліда запитливо подивилася на мене.
— Медаров часто приходив сюди. Ви добре ставилися до орла-стерв'ятника. Природно припустити, що й він відчував якусь симпатію до вас. Можливо, навіть певну дозу довіри…
Я замовк і глянув на співрозмовницю.
— Можливо, — відказала вона. — Ну, то й що?
— От я й думаю, чи не підтвердив Медаров своєї довіри… якось матеріально. Не лишив вам, скажімо, на збереження якоїсь речі, документа?
— Ні, — не вагаючись відповіла Ліда. — Нічого не залишав.
— Оце я й хотів знати. А які взаємини були у Медарова з вашою матінкою? Впливала на них неприязнь вашого батька?
— Нічого не можу сказати. Мати ніби відчувала себе винною за батькову грубість. Приходила до дядька нагору, приносила їсти…
— Чудово, — зауважив я. — Не смію більше затримувати вас. Ви, певно, працюєте…
І вказав на пейзаж, що стояв на мольберті. До речі, наскільки я розуміюся в малярстві, відтоді, коли я приходив уперше, до картини ніхто не торкався.
— В тім-то й справа, що не працюю, — заперечила Ліда. — Ота думка про композицію весь час непокоїть мене і заважає працювати. Я гадала, що ви допоможете мені…