Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Якщо з вашого боку дивитися, то перед, а з нашого – за Віслою. Не на м'ясо, молочна.
– Можу поміняти, бо ми женемо своїх аж під Варшаву на господарство.
– Я б радше так залишив, без обміну. І може б, пане взводний, цю корову батькові…
– В селі залишився?
– Застарий воювати.
– Можна б перегнати… – погодився той і, спершись плечима на цегляний стовп біля воріт, запитав: – А якби дві? Після війни я б одну забрав, бо ми обидва з батьком служимо, а на господарстві нікого.
– Можна. Хоча з сіном трудно.
– І з сіном трудно, і дорога важка.
– Можна дві в нас залишити. Мою легко пізнати, – Томаш показав на зламаний ріг. – Добре доїться, але за нашою машиною не встигає.
Тим часом, як два сусіди з-над Вісли балакали собі біля воріт, Віхура відійшов до танка і, ставши перед екіпажем, розкрив затиснений кулак.
– На току знайшов, розумієте?! – показав на долоні чимале серце з бурштину.
– Ой, яке гарне, – захоплено скрикнула Лідка.
– Розумієте? А по обидва боки свіжомурована стіна.
– Віхуро… – почав був Янек, беручи бурштин з руки водія.
– Як ті мамули з возами ушиються, треба розвалити ломом…
– Подаруй, – попросила Лідка командира.
Кос, насупивши брови, машинально дав їй сердечко.
– Капрале Віхуро! Не смійте порушити хоча б одну цеглину. Ясно? Сюди люди прийдуть господарювати, а ви хочете їм будинки розвалити…
Віхура набурмосився й замовк, а коли Янек одійшов до воріт, покрутив головою на знак того, що він іншої думки.
– Сержант Кос, – відрекомендувався командир танка підходячи до командира обозу. – Ми тут у вас хотіли залишити корову.
– Про корову мені ваш солдат уже казав. Можна до череди.
Черешник, не чекаючи дальших пояснень, погнав перисту на луку, махаючи березовою гілкою.
– Війна кінчається, – сказав Янек.
– Кінчається, кінчається і скінчитись не може. Я вчора послав двох у розвідку, щоб вивідали, де пасовиська, куди гнати худобу. Досі не повернулися. Ви не зустрічали?
– Певно, випили і сплять.
Обличчя взводного раптом змінилося. Стиснув кулаки, ніби хотів ударити, але отямився.
– Не випили. Обох добре знаю, а один – батько мені. Вночі не чули пострілів?
– Чули, – усміхнувся Янек. – Навіть близько…
Про нічну пожежу забув, але мав намір розповісти про битву біля мосту. Ледве почав, як перебила його автоматна черга з-за річки. Кулі просвистіли над садибою, брязнули по черепиці на хліві.
– Що це за дурень… – гнівно почав взводний. Думав, що стріляв хтось із своїх, та з протилеглого високого берега вдарило ще кілька автоматів. Гупнув міномет, міна перелетіла над ними і вибухнула на дорозі. Разом з Косом побігли попід будинками до танка. Там уже були всі члени екіпажу. Григорій допомагав Франекові втримати чорного коня, якого налякали окрики фурманів.
– Спокійно! Заїжджайте за хлів, – наказав взводний фурманам. – 3 карабінами до мене!
Обстріл тривав. Кулі летіли нижче, знімаючи фонтанчики пилюги на подвір'ї. Якийсь солдат повз і тягнув поранену жінку, впав убитий кінь. Спряжений з ним другий зламав дишель, перекинув віз, шарпався, заплутаний в упряжі. Міни вибухали щораз ближче до луки.
– Виб'ють падлюки череду.
Григорій забрав у хлопця пастуший батіг з коротким пужалном, благально глянув на Коса.
– Віджену, – вдарив себе в груди, – Командире, я!
– Гаразд, – погодився Кос. – Віхура й Густік, в машину!
– І я, – попросила Лідка.
– Гаразд.
– За мною! – гукнув взводний до свого війська, вусатих, підстаркуватих піхотинців, що поприбігали з карабінами. – Цепом управо! – наказав, розставляючи загін вздовж мурованої огорожі.
Одночасно з брязкотом закриваних танкових люків, з гуркотом заведеного мотора Григорій скочив у сідло і рушив чвалом. Якби спитали, коли востаннє сідав иа коня, не міг би, певно, відповісти, проте тільки-но торкнувся теплої кінської спини, як тренування за дитячих літ підказало м'язам, що мають робити. Набрав у легені повітря й дико свиснув з радості. Шарик, сприйнявши посвист як команду, помчав слідом.
Грузин, пригнувшись над гривою, вилетів на дорогу, з дороги на луку, по якій безпорадно метушилася худоба. Гейкаючи, зігнав до гурту корів, що відбилися від череди, і, хльоскаючи раз у раз батогом, змусив їх бігти чвалом. Шарик, гавкаючи і хапаючи зубами за ноги, підганяв найбільш млявих.
З меліораційного рову (сховався там після перших пострілів) вибіг Томаш, схопив за гриву найближчого коня. Розрізав трофейним садівницьким ножем пута і помчав верхи грузинові на підмогу з другого флангу.
Завиваючи, надлетіли дві міни, на якусь мить зупинилися і, немов шуліки, ринули вниз, у самісіньку череду. Вибухи розквітли навколо вогнем, поранені осколками тварини заревли із жаху й болю. Кілька корів упало на молодій жовтуватій траві.