Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Портрет висів собі спокійно, бо кожен має право милуватися фотографією канцлера сусідньої дружньої держави. Та за рік до початку війни польський листоноша повідомив про це поліцейський пост в Курніку. Прийшов поліцай:
– Дім і земля ваша, пане Круммель, – заявив він. – Але ми перебуваємо в Польщі. Тримайте собі Адольфа в шухляді.
Як той польський поліцай потім благав помилувати його. Це вже було тоді, коли до Познаньщини вступили німецькі війська і Круммель, який згодом дослужився до капітана, наказав полякові копати глибоку могилу, щоб і на дружину і на двох синів місця вистачило. Дарма вій просився, бо фюрер не передбачував над Вартою для поляків іншого місця, ніж під землею.
Повернулася розвідка, доповіла, що собак і вартового нема, а в хаті не більше п'яти чоловік.
Слід було б обминути, дім лісника і, не гаючи часу, прямувати далі за азимутом до об'єкту, закодованого під назвою «Невидима смерть» – це найголовніше завдання десанту. Проте капітан вирішив інакше, і після його наказу парашутисти, поділившися на три групи, Нечутно зникли в темряві.
Круммель зі своїми зв'язковими і підрозділом фельдфебеля Сірника лишився на місці, раз у раз поглядаючи на годинника. Надумав розживитися в лісниковій хаті, щоб підбадьорити своїх солдатів після невдалої атаки на міст. Нічної погоні в лісі не боявся, тим більше, що годину тому вони зірвали шлюзи, затопивши довгий багнистий яр у своєму тилу.
Круммеля роками вчили командувати, провадити бої, тому він не сумнівався в успіху. До того ж половина солдатів в його роті – досвідчені горлорізи. За шість років війни вони вже напевне забули свої цивільні професії, зате навчилися справно вбивати.
– Вперед! – тихо скомандував капітан.
Ніким не помічені, підійшли до самого дому на кам'яь ному фундаменті, критому червоною черепицею, що волого блищала в місячному сяйві. Капітан зупинився під одчиненим вікном і прислухався. Хтось награвав на губній грамонійці спокійну, тужну мелодію. Брязнув ніж об бляшану тарілку, а потім низький немолодий вже чоловічий голос запитав:
– Товаришу, перестань грати і подумай, як по-німецьки пасовисько, трава?
– Навіщо тобі?
– Щоб цього старого запитати.
– Ось картопля, їж. Навіщо трава?
– Потрібна. Син мене послав вивідати.
– Син батькові наказує?
– Він у мене взводний.
– А ти його не слухай. Війна закінчилась. По той бік дому двічі крикнула сова.
– Хтось вештається у лісі, птаха наслідує- сказав старий. – Лампу краще б пригасити…
У вікні потемніло. Над підвіконням з'явилась жіноча постать, і тоді хтось з молодих не витримав, дав чергу по стіні.
Постріли заглушили команду. Штурмові групи вдерлися через двері й вікна до будинку. Одну-дві хвилини чулася шарпанина, і враз усе стихло.
– Все в порядку, пане капітан, – доповів з сіней невидимий в темряві парашутист.
– Присвітіть трохи, – наказав Круммель, маючи на гадці лампу, але не встиг стримати фельдфебеля Сірника – той кинув гранату до клуні.
Полум'я вмить охопило сіно й солому в засторонку» перекинулось на дошки. Капітан тихо вилаявся.
– Ані вогника більше, ти, дурний підпалювачу, – пробурмотів, заходячи до хати.
– Я хотів присвітити, – виправдувався фельдфебель. Лампу справді не треба було світити, пожежа набирала на силі.
– Вогонь може накликати непроханих гостей. Треба кінчати.
Ці слова капітана стосувалися і солдатів, і полонених, яких фашисти тримали на мушці. Під стіною, прикрашеною оленячими рогами, стояли чотири чоловіка, заклавши руки на потилицю; двоє літніх дядьків у польських тикових мундирах, молодий радянський старшина з правою рукою в гіпсі й на пов'язці. Трохи осторонь ще один у високих шнурованих чоботях, немов збирався на полювання. Біля його ніг лежала вбита жінка.
– Якої дивізії? – запитав по-польськи Круммель, з сильним німецьким акцентом.
– Ніякої, – відповів вусатий капрал. – Худобу женемо, від фронту: корови, коні.
– Де худоба?
– Залишилася позаду. – Вусань знизав плечима. – Ми поїхали дорогу подивитися.
– Він вами командує? – німець показав на радянського старшину.
– Ні. Ми поляки, а він росіянин. Союзник. Разом вечеряли.
– Ти стріляв у німців?
– Ви застукали нас зненацька, не встиг.