Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– А раніше?
– Бувало всяке.
– Загинеш.
– Діло солдатське.
Побачивши, що німецький офіцер простягав руку до кобури, капрал схопив зі столу ніж і кинув у парашутиста, що цілився в нього.
Німець зойкнув. Черги двох інших автоматів хльоснули по грудях усіх трьох. Старшина встиг ще ступити крок уперед, вхопив зі стола лампу, але вже не мав сили кинути. Упав, скло тріснуло, й гас темною плямою розтікся по підлозі.
Поранений ножем парашутист сів на лаві, другий став навколішки, розпоров плямисті штани, щоб перев'язати велику рану на стегні.
– Польський собака кусає, – процідив крізь зуби офіцер і мовив до цивільного: – А та, німець, і твоя дружина німкеня годували це бидло.
– Вони були озброєні, – промовив похмуро чоловік. – Але вбили її ви, а не вони.
– Стояла біля вікна. Сліпа куля… Куди подів свою рушницю? Ти ж лісничий – мусив мати.
– Усе пропало за тої божевільної евакуації під бомбами, пане офіцер… Ми ледь урятувалися. Не думав, що дружина від німецької кулі…
– Заткни пельку, – спокійно, але гостро урвав його Круммель. – Наказ рейхсфюрера СС Гейнріха Гіммлера про евакуацію то закон. Хто не відійшов за Одер – не німець.
Підняв пістолета й, дивлячись у пригнічене обличчя чоловіка, старанно прицілився. По довгій хвилині опустив вброю.
– Потім… Будеш провідником і цим хоч трохи спокутуєш провину перед рейхом. Тут недалеко почали будувати в лісі підземний завод. Знаєш?
Лісничий кивнув головою.
– Отже… – офіцер показав рукою на двері. Солдати вивели полоненого. Круммель притримав за плече Сірника, якого щойно лаяв, і жестом дав дозвіл. Той задоволено виструнчився.
– Слухаюсь!
Фельдфебель, зоставшися сам, узяв кусень холодного м'яса зі столу і, жуючи, оглянув трупи, порився в їхніх кишенях. Не знайшов нічого цікавого, крім чималого хрестика на шиї вусатого капрала. Зірвав, попробував на зуб, чи золото, і, скривившись, сховав до кишені.
Запаливши сірника, кинув на підлогу. Розлитий гас бурхнув яскравим полум'ям. Хвилину-дві з насолодою дивився, як жовті і червоні язики прогризають дошки, як на ніжці стола морщиться олійна фарба, як од жару стає коричневою скатертина.
Потім плюнув, перестрибнув через підвіконня й відбіг до дерев. Надворі ще стояла ніч. Повернувся спиною до вогню, заплющивши очі, глибоко дихав, аби звикнути До темряви. Несміло обзивалися невчасно збуджені пта-ХЖ, потріскували охоплені полум'ям колоди, а він прислухався й радів: від часу, коли Адольф Гітлер оголосив війну гнилій Європі, а потім – усьому світові, фельдфебель провадив нелегке, однак приємне життя парашутиста, і ніхто йому не забороняв «користуватися» сірниками.
Їхали кілька годин, аж поки не стало видно велику садибу. Праворуч будинків, на луках понад річкою паслась череда, кілька сотень голів, а на подвір'ї якісь люди напували коней, поралися біля возів з брезентовими Пудами.
– Кінець стражданням, – водій перекрикував мотор танка. – Що зайве, можна залишити. – Полічив на пальцях, показуючи не тільки на однорогу корову, але й на Томаша.
Кос підніс до очей бінокля. Розпізнав польських солдатів з карабінами за спиною, з батогами в руках. То були літні люди, здебільшого вусаті, мабуть, з якоїсь тилової частини. Біля жолоба під криницею жінки в цивільному, робочому одязі допомагали напувати коней. Якийсь хлопець вів за уздечку чорного коня під сідлом.
Один із солдатів помітив ваговоз і танк, підбіг до взводного, може, командира, показав. Кос усміхаючись дивився, як той виймає з футляра бінокль і підносить до очей.
– Поляки, – заспокоїв солдата взводний, опускаючи бінокля. – Сюди їдуть. Може, щось знають.
Пішов до відкритих навстіж воріт.
– Звільніть під деревами місце для танка! – гукнув фурманам.
– Коли вирушимо? – спитала його коротко підстрижена жінка з табірним номером, витаврованим на руці.
– За півгодини. Довше не можна чекати. Розкрийте ширше ворота, щоб машина стала під повіткою.
Жінка вийняла із скоби затичку, розчинила двері боксу, мурованого з обох боків червоною цеглою.
– Я поїду попереду, – попросив хлопець, який тримав за уздечку осідланого коня.
– Ти, Франеку, повинен бути недалеко від мене, щоб я мав тебе завжди на оці.
Взводний показав Віхурі й Саакашвілі, де поставити машини, і привітався а Косом, Здивовано подивився на Томаша, який виструнчився біля корови з налигачем у руці.
– А ти хто?
– Рядовий Томаш Черешняк. Із Студзянок, з Козеницької пущі.
– А ми з батьком з-над Промніка – несподівано зрадів взводний. – Знаєш, де це?
– Звичайно. За Віслою. – Обличчя хлопцеві засяяло.
– Перед Віслою, – поправив той. – На м'ясо ведете?