Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
Засинають городяни, заколисані буркотінням годинників, і ніяк не вгадають, що це так пахне — волосся любої дружини, а чи покоси в отчім краї.
Простяг півень крила, неначе хотів пригорнути до грудей це найдорожче в світі місто. Скільки разів ходив у бій за його мирне життя і навіть сьогодні ладен загинути — він, ветеран, бездомний бурлака…
Перед його затуманеним слізьми зором місто мріло в голубуватому серпанку, далеке й принадне, мов чарівний сон.
Схилився півень, ніби намагаючись затримати це видиво, а яйце вислизнуло з-під пір’я та й покотилося зі схилу, постукуючи шкаралупкою.
Коли Пипоть нарешті вхопив його і в розпачі оглянув з усіх боків, воно було геть потовчене, а курча вже вистромило прикрашену гребінчиком голівку й сміливо роздивлялося навкіл.
— Що ж з ним робити? — забідкався півень, хоч серце в нього шалено билося з радощів. — Де ж я знайду йому няньку? Як же ж невчасно ти надумав народитись!
— Який гарненький півничок! — милувалися супутники, обступивши його. — Викапаний тато.
Вони були вже недалеко від брами. На камені при дорозі сидів дідок і, пихкаючи люлькою, заклепував дірявий казанок. Махорчаний дим то підіймав накривку люльки, розпливаючись у вечірньому повітрі, то зникав у глибині цибуха. Дідок приспівував:
Раптом півневі сяйнула щаслива думка.
— Майстре, — попросив він, — стягни дротом оцю шкаралупу, вирятуй мене з біди! Малий, бач, непроханий рветься на світ!
Дідок поправив окуляри.
— Цілий вік я дротую і заклепую, а такої роботи ще не траплялося.
Поліз він у торбу, видобув найтоншу дротинку і обплів потовчену шкаралупку мереживною сіточкою.
— Татусю, випусти мене на хвилинку, я тільки ніжки випростаю, — пищало курчатко.
Але півень з ніжністю пояснював синочкові:
— Не час мені тепер дружину шукати, не сьогодні-завтра війна, а з першою-ліпшою куркою зв’язатись — ні, нема дурних. Нічого не вдієш, синку, доведеться зачекати, поки твій татко розбагатіє, купить десь клаптик землі й поставить пристойний курничок.
Яйце було вже скріплене, подорожні подякували та й пішли далі.
На фортечних мурах обабіч брами були наліплені величезні афіші.
Посередині був намальований циган, він, усміхаючись, крутив бичем над купкою бліх, а ті шкірили гострі зуби. У присмерку здавалося, ніби його руки в білих рукавичках простяглись до стомлених мандрівників і зараз він сам зіскочить до них.
Мишібрат вдивлявся в афішу, настовбурчивши шерсть.
— Чує моє серце, він принесе мені нещастя. Безталанник я, безталанник!
— Не зважай на безглузді передчуття, — ласкаво поплескала його Хитруся. — Тут, у місті, нам нічого не загрожує.
Несподівано з темної арки виступив огрядний чолов’яга і, розштовхуючи черевом роззяв, кинувся обіймати півня.
— Кого я бачу! — загримів він, сердечно з капралом розцілувавшись. — Де ж це ти так довго пропадав?
— Гармаш Бахкало! — міцно ляснув його по плечу капрал Пипоть. — Здоров, старий друзяко!
— Щось ти змарнів, — співчутливо оглянув той півня. — Може, забагато теє… — і він кахикнув у долоню.
— Та де там… Зате ти цвітеш, — капрал жартома штурхнув його в кругле черево.
— Еге, — зареготав гармаш, — росте в мене ця могила над колишньою лицарською славою. Я тут держу добрий заїзд, іноді згадуємо з товаришами давні часи, і тільки тебе, капрале, бракує в нашій компанії… Так, так, — бубонів він, беручи півня під крило. — Ходімо до мене, жінка зрадіє. Погостюєш — не пожалкуєш.
— Я не сам, — пробурмотів Пипоть, показуючи на Мишібрата й лисицю, що пригортала сонну королівну. — Не хочу вас стісняти…
— Дурниця, не церемоньтеся, місця в нас, дякувати богові, доволі… І перекусити знайдеться. Ходіть усі, — підштовхував їх поперед себе черевань.
Тільки-но вони увійшли до заїзду, як на мурах заграли сурми. Якийсь чоловічок вилазив на драбину й засвічував перед будинками ліхтарі. В присмерку з грюком зачинились міські брами.
Тулеба вкладалася спати.
Ринок приємного чхання