Викрадення в Тютюрлістані

Хмарилося. Хоч зрідка подихав вітрець, було парко, душно.

— Ну, і нам пора…

Хитруся, що навколішках складала припаси, звела на півня очі, насилу відірвавши їх від ковбас та хліба, і мовила:

— Капрале, що б ми робили без тебе, ти наш заступник і найкращий товариш.

— Ти врятував нас від голодної смерті, — додав Мишібрат, розчулено обіймаючи його.

— Е-е, не перебільшуйте…

— Як тобі пощастило забрати в них мою шубу?

— Ну, шубу він віддав сам, і навіть радо.

— Радо?

— Розумієш… — тут півень почав чухати шию і спину. — Ну, розумієш, — блохи!

— Що?

— Це блохи захищали твою шубу.

Хитруся зашарілась і шепнула:

— Мої любі, мої вірні блошенята…

У відповідь почувся дружний радісний і ніжний писк.

— А я все одно вважаю, що це не півень, а свиня! — крикнула королівна.

Сторопілий капрал оглянув свій гребінь і хвіст. Проте не помітив, щоб у чомусь змінився: він був тим самим змордованим війною півнем.

— Віолінко, що ти кажеш!

— Тільки свиняка може ховати їжу, а вночі обжиратися нишком, і це тоді, коли всі ми голодуємо.

— Присягаюсь, я ділився з вами всім, що мав!

— А я знайшла в тебе яйце!

Півень зблід. Ще ніколи його не бачили таким схвильованим, у такому розпачі.

— Що ви зробили з моїм яйцем?!

Він перетрусив вузлик, кидався то туди, то сюди, хапаючись за голову.

— Воно там! — крикнула Віолінка. — Мабуть, уже круте!

— Ой леле! — зойкнув Пипоть. Упав на коліна, розкидав попелище і, витягши нагріте яйце, став дмухати на нього, щоб остудити.

— Бачите, якогось нещасного яйця нам шкодує! — писнула королівна.

— В цьому яйці був мій синок, — простогнав півень, а сльози так і капали йому з дзьоба.

Всі заніміли, приголомшені цим признанням і, мовчали довгенько.

У глибокій тиші вони почули легеньке постукування, неначе хтось ішов уздовж мурів в’язниці і, б’ючи в них пальцем, шукав потайний вихід.

— Що ти наробила, капосна дитино! — гримнула на малу Хитруся.

— Овва, який страх! У нас у замку яєць копи…

— Тихо, та помовчте ж нарешті! — крикнув півень, прикладаючи яйце до вуха. Хвилинку він стояв, зосереджено прислухаючись. Сумніву не було. — Сталося! — видихнув він.

Друзі обережно передавали яйце одне одному. Зворушені, прислухалися до порухів малюка, вже навіть видно було крихітну дірочку, з якої стирчав дзьобик. Очевидячки, тепло вогнища прискорило появу курчатка на світ.

— Мій синочку! Коханий мій! — півень обсипав яйце поцілунками. — Ти живий… Ти все-таки живий…

— Але що ми будемо робити, коли він вилупиться? З таким малям у дорозі клопіт…

— Тоді можна його засмажити і з’їсти, — сухо мовила королівна.

— Ах ти, невдячне дівчисько! — скрикнула лисиця. — Ти не варта нашої уваги й піклування.

— Боже, ти чуєш і не гримиш! — заламав лапки Мишібрат.

Бог почув. Загуркотів грім. Блискавиця зеленою шпагою розпанахала темно-синє хмаровиння. Груша затремтіла, одна терпка дичка гупнула об землю. Великі кульки скісного дощу залопотіли по листі.

Мандрівці кинулись бігти. За ними високою стіною з шумом і громом ішла гроза.