Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
— Куди їх переселяти, на Марс чи Юпітер? Ви ж, поети, алкаші і бовдури, про такі речі ніколи не задумується, вам головне — на шаріка бухнути і віршиків пописати, але цивілізація — це трохи складніше.
— Ти можеш замовкнути? — гаркнув Юра.
— Куди їх, йопсель-мопсель, переселяти? Ти про це не думав?
— Тобі треба до психіатра.
— Нам усім треба до психіатра, і психіатру треба до психіатра. Це нічого не змінює.
За другою пляшкою наше варнякання переростає у пісню, а потім захмелілий Юра бере телефон і до опівночі набридає всім знайомим своїми балачками. В нього химерна звичка: брати записник і обдзвонювати всіх п’яним навіть тоді, коли місто спить. Я дивлюся на нього й усміхаюся. Мудак, а ще каже: треба як усі нормальні люди. Він такий симпатичний, коли вип’є: в ньому одразу зникає снобістська серйозність, розсудливість, натомість в очах з’являється трішки божевільний блиск, у такі миті він стає схожим на Верлена. Залишаю його з телефоном, а сам іду в туалет блювати; попри частенькі пиятики багато пити я так і не навчився.
Вдома у внутрішній кишені піджака несподівано знаходжу пожмаканий папірець, складений у четверо. Розкладаю і бачу ледь помітний — напис майже витерся — номер телефону: 265-34-10. Чий це телефон? Ніяк не згадаю. Втім невдовзі здогадуюся: його дала одна з тих студенток з економічного, з тієї групи, де мене поставили на заміну замість професора Мельника. Вона зі своєю подружкою за час семінарських занять завжди дуже підкреслено поводяться, наче вивчають мою реакцію на ті чи інші несподіванки. Папірець прикріпляю до монітора, невідома сила змушує його не викидати.
Перебираю свої папки й папери: вирізки статей із газет і журналів, ксерокопії з книг і періодики, текстові роздруківки. Несподівано натрапляю на твої листи в окремому прозорому файлику, які не перечитував. Я так тремчу від задоволення, тримаючи паперову часточку твого життя, моя далека дівчинко, що в мене аж калатає серце.
Вечір ми можемо провести разом — я і ти — в моїх думках. Але знаю: він мине повільно й нудно, як і попередні, а за ним прийде тягуче, як гуща клею, безсоння, яке так само повільно й непомітно перетече у невиразний тьмяний ранок (тільки тоді я провалюся в забуття). Знаю, що буде потім: невиразна завіса втоми в моїх заплющених очах. Прагну більше нічого не бачити, крім тебе; стулюю повіки, під якими на мене чекає химера: тьмяні, вугільно-чорні, темно-сині і ще не знати яких кольорів смуги. Я повільно перечитую твої листи, в яких пульсує твоя любов півторарічної давнини до мене, відгомін нашого шаленства, яке підкорило мій спокій та уяву. На певну мить я порівнюю свої перші враження від цих листів із тими, які переживаю зараз. Усміхаюся, бо мої відчуття стали ніби спокійними, врівноваженими, від твоїх рядків мене не кидає в жар, як і тоді, коли я більше ні про що не міг думати. Зараз я сприймаю їх як звичайні тексти, які раніше на мене справляли неймовірний вплив. Проте в середині все ж таки народжується приємний і трішки болісний щем.
У ванній я довго полощу лице у холодній воді, так само довго дивлюся на себе в дзеркало й розумію, що втрату тебе переживаю, ніби власну інвалідність.
Перед тим, як лягти, випиваю кілька таблеток активізованого вугілля, бо від гострих баклажанів, які купив на Деміївському ринку, шлунок дико скрипить, ворушиться, здригається, здувається, наче він наділений окремим, власним життям, не залежним від мого організму. Лежу й дивлюся в стелю, поки врешті не полегшає. Це триває багато довгих митей, протягом яких намагаюся ніби-читати чи ніби-дивитися телевізор; один марґінальний канальчик після опівночі транслює акваріумних рибок без звуку. Справді, акваріумним рибкам взагалі не треба звуку, так само як мені шуму. В час безсоння я можу годинами дивитися на них і думати про ніщо. Жовті, червоні, смугасті акваріумні рибки тихо плавають у телевізорі, а я на них дивлюся, вимкнувши світло. Шлунок болить ще дужче, у скромній домашній аптечці я знаходжу останню таблетку «фесталу» й «но-шпу», які одразу закидаю у черево й запиваю кип’яченою водою. Серед ночі — я зробив прекрасне відкриття — кип’ячена вода надзвичайно смачна! Вона, якщо до цього поставитися серйозно, тобто зосередитися на її речовинності, — має ориґінальні і властиві лише їй якості. Вже кілька місяців я зумисне кип’ячу воду у великому баняку; це заміняє мені компот; щоправда, один мій приятель, який також був звик до кип’яченої води, випивши горня сирої з-під крану — як ошпарений побіг у туалет.