Первісна. Дорога на Тір Мінеган
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #1
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. Дорога на Тір Мінеган». Краткое содержание книги:
Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів — як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну…
Шимас аб Нейван ішов з правого краю, попід самими стінами будинків, і нітрохи не боявся, що з якогось вікна виллють помиї, зіпсувавши і його вбрання, і цінну книгу, яку він тримав у руках. Це могло б статися в будь-якому іншому місті, та тільки не в Кованхарі, де навіть у найбідніших кварталах усі житлові будинки мали водогін і каналізацію. Кованхар цілком справедливо зажив собі слави найзаможнішого і найчистішого міста в усьому світі (ну, за винятком, хіба що, відьомського Абервена на Тір Мінегані). Це чаклунське місто, серцем і мозком якого був Університет, формально належало до складу Івронаху, проте ніякої реальної влади над ним івронахські королі не мали і вже віддавна змирилися з цим. Час від часу в Університетському Маґістраті порушувалося питання про проголошення Кованхара вільним і нікому не підлеглим містом, однак цю пропозицію щоразу відхиляли. Чаклуни нітрохи не боялися королівського гніву, проте усвідомлювали всі небажані наслідки такого вчинку. Крайній захід країни, який через його форму на карті називали Ейс Ґеданом, Риб’ячим Хвостом, економічно був пов’язаний з Кованхаром; добробут усіх місцевих мешканців, від простих селян до лордів, цілком залежав від торгівлі з чаклунами, тож у цьому разі вони не забаряться відокремитись від решти Івронаху й попроситися під владу Кованхара. Цього король точно не стерпить і надішле до Ейс Ґедана свою армію. А більшість чаклунів не хотіли воювати — попри те, що неминучим результатом цієї війни стало б утворення підлеглої їм держави.
Шимас також не хотів воювати, а проте, якби був маґістром, неодмінно голосував би за самостійність Кованхара. Згідно з даними останнього перепису, проведеного з ініціативи Маґістрату, на всьому Абраді та довколишніх островах, за винятком Лахліну, мешкало понад півтораста тисяч чаклунів, і було геть несправедливо, що вони досі не мають власної країни, тоді як кількасот відьом уже тринадцять століть порядкують на свій розсуд Тір Мінеганом. І найприкріше те, що серед їхніх підданих чимало чаклунок, які визнавали за краще прислужувати відьмам, а не співпрацювати на рівних зі своїми колеґами по чаклунському цеху.
А втім, як безпристрасний науковець, отже, людина об’єктивна, Шимас мусив визнати, що свого часу відьми чимало зробили для чаклунок. У давні часи, коли в Кованхарі було засновано Чаклунську школу, до неї приймали лише хлопців — а дівчата, на думку тодішніх чаклунів, мали навчатися в домашніх умовах, позаяк справжня академічна наука не призначена для жіночого розуму. Ситуація не змінилась і після перетворення школи на університет, тому відьми організували на Тір Мінегані власний навчальний заклад для дівчат із чаклунським хистом. Зрештою, хоч і не так швидко, як годилося б, це змусило чоловіків змінити свої погляди на місце жінок у чаклунській спільноті, і в Кованхарському Університеті стали навчатися не лише студенти, а й студентки. Проте за шістсот з гаком років, що минули з того часу, відьми так і не сподобилися закрити свою школу. Вони й далі заманюють на Тір Мінеган найздібніших юних чаклунок, зачаровуючи їх своєю відьомською величчю та балачками про якусь там жіночу єдність…
Дійшовши до кінця вулиці, Шимас аб Нейван опинився на краю Керноґ Блатай — центральної площі міста, потойбіч якої височіло громаддя Університету. Якусь хвилю він простояв на місці, захоплено дивлячись на пофарбовані в червоне корпуси, вежі та ґалереї між ними і згадуючи, як чотирнадцятирічним хлопчиськом уперше прибув до Кованхара. Відтоді спливло понад два десятиліття, це місто стало для Шимаса рідним, а Університет — справжньою домівкою. Своє ж помешкання в престижному районі Лар-на-Катрах він хоч і називав домом, але сприймав його лише як місце для ночівлі.
Швидким кроком Шимас рушив навскоси через площу, прямуючи до однієї з крайніх веж, чи не найменшої з усього архітектурного ансамблю Університету. На площі теж гуляли студенти; забачивши його мантію, вони чемно, але без зайвої запопадливості вітались. Чимало дівчат упізнавали його і приязно, часом навіть кокетливо всміхалися.