Первісна. Дорога на Тір Мінеган
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #1
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. Дорога на Тір Мінеган». Краткое содержание книги:
Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів — як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну…
Ліам доїв смажену курку і жбурнув кістки двом собакам, що на диво терпляче й навіть увічливо чекали неподалік на гостинець. Погарчавши одне на одного, пси швиденько розподілили між собою кістки й заходилися їх хрумати, а Ліам витер об скатертину руки і налив до свого кухля ще пива.
— Я дуже шаную нашу матір, — повів далі він, — проте мушу визнати, що тут вона перегнула палицю. Відьма Ґвен чи не відьма, та за законом вона не підкоряється батькам. Вони ж самі відмовилися від свого права на неї, уклавши угоду із Сестринством. Хоча в одному я таки з мамою згоден. Ні, не з тим, що вона за Ґвениною спиною стала домовлятися з ґрафом Ідвалом; це якраз дуже негарно. Але Ґвен і справді пора вже подумати про заміжжя. Іскру вона втратила, її не повернеш, то, може, знайде розраду в подружньому житті, в дітях. А вибирати є з кого — претендентів серед катерлахської шляхти хоч греблю гати. Той же ґраф Ридихенський і сам, без будь-якого стороннього втручання, хоче бачити її своєю невісткою, а його синочок ще від самого початку зачастив до нас у гості. Їх обох можна зрозуміти — Ґвен заможна, вродлива, а що найголовніше, вона відьмачка і зберігає за собою титул високої пані Тір Мінегану. Теперішній король Катерлаху давно вже на ладан дихає, а корона в цій країні не передається в спадок, нового короля обирає Рада Лордів, яка завжди дослухається до думки відьом. Тож якщо Ґвен вийде за котрогось із ґрафських синків, вони вдвох майже напевно стануть наступними королем та королевою. Принаймні, відьми докладуть до цього всіх зусиль.
— Так гадаєш? — запитав Бренан. — Хіба вони не сердиті на Ґвен?
— А з якого дива їм сердитись? Навпаки, вони почуваються винними перед нею… — Тут у Ліамовім погляді з’явилося розуміння. — Ага, ясно! Ти ж іще нічого не знаєш. Думаєш, Ґвен стала відьмачкою, бо втюкалась у якогось хлопця? Де ж пак! Найтрагічніше те, що в неї не було жодного хлопця, а свою Іскру вона втратила через якийсь дурний артефакт… точніше, релікт — ніяк не второпаю різниці між ними. Ґвен складала один з останніх іспитів на звання повноправної сестри і мала дослідити кілька цих артефактів та реліктів, а сестра-наставниця, що проводила іспит, помилково поклала серед них один дуже могутній і смертоносний. Ґвен твердить, що сама винна, що мусила відчути небезпеку, та це вже вона себе накручує. Як мені згодом пояснили, той іспит був перевіркою на швидкість, і його умови передбачали присутність лише безпечних чарів. Скажімо, коли граєш із друзями в м’яча, аж ніяк не очікуєш, що він буде набитий камінням, тому й не перевіряєш його, перш ніж ударити ногою… Коротше, цей клятий релікт мало не вбив Ґвен, у неї навіть зупинилося серце. І хоча її швидко повернули до життя, цього виявилося досить, щоб Іскра визнала її мертвою й відлетіла на пошуки нової відьми.
— Оце так-так! — сумно мовив Бренан, пригадавши, який нещасний вигляд мала Ґвен, коли розповідала про причини свого від’їзду з Тір Мінегану. — Тепер розумію, чому вона так страждає. І дуже сумніваюся, що негайне заміжжя втішить її.
— А я нічого не казав про негайне, — заперечив Ліам не надто розбірливо, бо якраз запхав до рота чималий шмат шинки. Судячи із вмісту кошика, він звик снідати винятково м’ясом та пивом. — Я лише вважаю, що їй варто про це подумати. Подумати про майбутнє — бо самими лише спогадами про минуле вона себе точно не втішить. Якщо ж у тебе склалося враження, ніби я тільки й мрію про те, щоб стати членом королівської родини, то запевняю, це не так. Мені однаково, кого обере Ґвен, тільки б вона була щаслива. До речі, ти в нас надовго затримаєшся?
— Поки не знаю, — відповів Бренан; він здогадався, до чого хилить Ліам, і відчув, як його щоки запаленіли. — Твоя сестра зголосилась навчати мене маґії — я ж самоук і мало що вмію. Мабуть, залишуся тут до прибуття Шайни з Півдня.
— А потім? Поїдеш з нею на Тір Мінеган?
— Ще не вирішив. Та якщо чесно, мене не дуже туди вабить.
Ліам гмикнув.
— Хоч сам відьмак, а боїшся відьом?
— Швидше їх великої кількості. А ще їхньої сили. — Бренан зам’явся. — Правду кажучи, я навіть трохи боюся зустрічі з Шайною. А от Ґвен мене зовсім не лякає. З нею мені легко… і затишно…
Він ніяково замовк, а Ліам, зиркнувши на нього, добродушно розсміявся.
Розділ IV
Брукована вуличка, затиснена між двома рядами щільно прилеглих один до одного будинків, тяглася пологим схилом пагорба, на вершині якого сяяли численними вогнями величні споруди Університету. Втім, о цій вечірній порі світла не бракувало в усьому середмісті Кованхара — і, певна річ, воно мало маґічне походження. На вулиці було досить людно: то тут, то там поспішали в своїх справах перехожі, неквапно прогулювалися під руку закохані, раз по раз зустрічалися галасливі зграйки студентів та студенток — і це було характерною ознакою Кованхара, бо лише в тутешньому Університеті дівчата могли навчатися нарівні з юнаками. Зрідка чулося цокання підков по бруківці — це ґвардієць з міської варти патрулював відведену йому територію, наглядаючи за дотриманням порядку. Інші вершники тут не з’являлися — для них, як і для підвод та екіпажів, призначалися ширші вулиці, а ця була винятково пішохідною.