Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Тронна Зала в Кардуґалі була невелика, та зазвичай її цілком вистачало для проведення різних урочистих церемоній при маленькому королівському дворі цього малого королівства. Проте сьогодні вона ледве вмістила в себе всіх запрошених — добре хоч день був не спекотний, а швидше прохолодний, і між розчиненими вікнами та дверима гуляв свіжий вітерець, проганяючи задуху. Ейрін дуже не хотіла, щоб на такій важливій для неї події жінки щосили обмахувалися віялами, а чоловіки крадькома витирали спітнілі обличчя, мріючи про те, щоб усе якнайскоріш закінчилося.

Її батько, король Келлах, у гордій самотності сидів на своєму троні. Всі сусідні місця праворуч та ліворуч від нього були порожні — і крісла для найближчих родичів, і менший трон для королеви, що його останніми роками, за батьковим наполяганням, завжди займала Ейрін. Наразі ж вона стояла перед парадними дверима зали, а майстер церемоній проголошував:

— Її високість принцеса Ейрін з усією дочірньою покірливістю звертається до свого батька та государя, найяснішого пана нашого, короля Келлаха, з проханням прийняти її й вислухати її клопотання.

Коли майстер церемоній договорив, король вичекав ще кілька секунд, а тоді сказав:

— Нехай заходить.

Притримуючи свою важку парчеву сукню з пишними шовковими спідницями, Ейрін неквапно рушила червоною килимовою доріжкою, обабіч якої стояли придворні. Вони шанобливо вклонялися їй — востаннє, як своїй принцесі, і від усвідомлення цього факту дівчині зробилося трохи сумно.

Ні, Ейрін зовсім не шкодувала про те, що мало статися. Вже понад місяць вона з нетерпінням чекала на це і раз по раз поринала в щемливо-солодкі мрії про своє прийдешнє відьомське буття. Та водночас чудово розуміла, що тоді в неї розпочнеться геть інше життя, а те, до якого змалечку звикла, назавжди залишиться в минулому. І, може, воно й на краще, що батько так затягував переговори з Шайною, навіть висунув заздалегідь неприйнятну умову про визнання Тір Мінеганом непорушності наявного кордону між Ленніром та Румнахом. Він добре знав, що відьми не захочуть втручатися в територіальні суперечки між південними володарями, а просто використав це як привід, щоб бодай трохи відстрочити мить прощання з єдиною донькою. Та й сама Ейрін, попри свою нетерплячку, тішилася з цієї затримки. Хоч як там вона нарікала на відсутність з батькового боку належної уваги, проте дуже любила його, і думка про тривалу розлуку з ним навіювала їй глибокий смуток. Якби не це місячне зволікання, Ейрін було б надзвичайно важко покидати Леннір, а так вона мала вдосталь часу, щоб поступово привчити себе до неминучого, насолодитися останніми днями спілкування з батьком, з кузиною Фіннелою, з дядьком Рісом і тіткою Ідріс, з рештою родичів, з друзями та знайомими…

Дійшовши до підвищення, на якому стояв батьків трон, Ейрін опустилася навколішки на м’яку подушку, що її завбачливо поклали біля підніжжя сходинок.